Збудувати життя заново: історія Гліба Бєшкарєва та його соціальної ініціативи
Для багатьох війна стала несподіванкою, але для Гліба це був зважений крок людини науки. До повномасштабного вторгнення він працював хіміком-синтетиком і завершував навчання в КНУ ім. Шевченка. Гліб розумів, що велика війна потребуватиме кожного, і хоча шлях до війська був непростим через вік та стан здоров'я, він наполіг на своєму:
«Я, власне кажучи, доволі такий тривалий шлях пройшов, щоб мобілізуватися, тому що ТЦК мене не хотіли брати — по-перше, не дозволяв вік, мені на той момент був 21 рік, а по-друге, я був обмежено придатний. Але все ж таки я потрапив проходити службу до бойової частини».
Так Гліб став частиною бригади «Буревій». Починав як навідник міномета, але згодом, натхненний прикладом досвідченого інструктора, перекваліфікувався на бойового медика. Це дозволило йому захищати рідні землі не лише зі зброєю, а й з медичним рюкзаком у руках:
«Продовжив службу як піхотинець, виконуючи обов'язки бойового медика на позиціях в Серебрянському лісництві. Це був той маленький шматочок Луганщини, який на той момент був ще під нашим контролем. Для мене це особливе значення мало, тому що я сам родом з Луганщини».
Проте залізна воля не завжди може скасувати фізичні обмеження. Вроджена вада серця, яку Гліб приховав заради служби, під впливом сильних навантажень почала прогресувати. Демобілізація стала неминучою, але вона не зупинила Гліба, а лише змінила його інструменти допомоги — з медичних на інженерні. Через ветеранську магістратуру в КПІ він почав опановувати протезування та прикладну механіку:
«Я працював інженером з біохімічного моделювання. І коли я побачив можливість, що можна повернутися до досліджень та розробок, але вже в сфері, яка допоможе реабілітації поранених, які втратили кінцівки... звісно, що я погодився і схопився за цю можливість».
Саме під час навчання та спілкування з побратимами Гліб помітив важливу деталь: сучасні протези — це технологічно, але вони не завжди вирішують елементарні побутові труднощі. Щоб повернути людині справжню незалежність у щоденних справах, Гліб разом із дружиною та колегою-ветераном запустили власну ініціативу з розробки допоміжних засобів:
«У нас є силіконові тримачі, які дозволяють трошки надійніше тримати дрібні предмети в руках або в протезах. Потім це адаптивна дошка, яка дозволяє надійно фіксувати предмети на кухонній дошці для того, щоб можна було використовувати це однією рукою або одним протезом. Якщо людина спробує на кухні зав'язати собі руку за спиною, візьме ніж і помідор, вона зрозуміє, як складно приготувати салат».
Спектр розробок постійно розширюється: від столових приладів, що допомагають самостійно їсти при складних ампутаціях, до естетичних накладок на протези, які повертають кінцівці анатомічну форму. Для Гліба це не просто інженерія, а спосіб допомогти побратимам почуватися гідно та впевнено:
«Ми готуємось до виготовлення накладок на протези, які відновлюють анатомічну форму кінцівки, які дозволяють носити штани, самовиражатися і сприймати себе в своєму новому тілі».
Сьогодні Гліб впевнений: адаптація після фронту — це не шлях назад, а будівництво чогось абсолютно нового. Він відмовляється від звичного слова «повернення», бо воно не відображає тієї трансформації, яку проходить людина:
«Взагалі, я часто це говорю, що слово "повернення" не надто добре підходить для процесу демобілізації і продовження життя вже в цивільному форматі. Тому що це звучить так, наче по хліб кудись ходив і от повернувся. А це зовсім не так. Так, як було до служби, вже однозначно не буде. І буде явно непросто. Але це необхідність, це виклик — збудувати своє життя з нуля заново. Слід дивитися на це як на можливість».
Історія Гліба — це приклад того, як науковий бекграунд, бойовий досвід та особисте прагнення бути корисним перетворюються на реальні рішення, що змінюють життя. Його шлях доводить: навіть коли старе життя залишається позаду, нове може стати ще змістовнішим, якщо будувати його з турботою про тих, хто поруч.