«Якщо я зупинюсь, то просто буду падати»: історія документаліста і військовослужбовця Ярослава Грубича

До повномасштабної війни Ярослав Грубич працював оператором, режисером і відеографом. Після початку великої війни він документував її наслідки — зокрема на звільнених територіях, у прифронтових зонах і на передовій. Після мобілізації камера не зникла з його життя. Вона просто опинилася в іншому середовищі — там, де зйомка перестала бути лише професією і стала частиною служби:

Це стало частиною роботи — не основною, а частиною. Були потреби, які дійсно треба було знімати для мого підрозділу, для висвітлення нашої роботи. Знаючи, що я це вмію, я цим займався і надалі. Тож камеру я не відклав.

У війську його цивільний досвід набув іншого сенсу. Відео стало не просто способом зафіксувати подію, а інструментом присутності: показати роботу підрозділу, пояснити її іншим, допомогти команді розвиватися і говорити про себе назовні:

Я продовжив працювати всередині моєї групи як військовий і допомагав робити матеріали — те, що далі допоможе нам розвиватися і набирати нових людей. Зараз усе пов’язане з піаром, медійкою. Наша робота також повинна бути висвітленою, тому що немає відео — немає нас.

Для Ярослава це був не лише перехід у військо, а й зміна оптики. До цього він міг бути людиною з камерою поруч із подіями. Але в якийсь момент стало важливо не просто фіксувати чужий досвід, а зрозуміти його зсередини:

Коли я пішов військовим, одна з причин була в тому, що я зрозумів: треба бути не тільки спостерігачем, не тільки оповідачем, але і зсередини зрозуміти, вже будучи військовим, хто такий військовий. Тому що це найбільш чесна історія про те, хто такий військовий.

Цивільна робота навчила його роботи у команді і відповідальності за свій шматок роботи. Але у війську ці правила набули іншої ваги: тут менше простору для дискусії й більше значення має система, у якій наказ треба виконувати:

Тут ти виконуєш свою роботу, але повинен робити так, як належить і як вимагає наказ. Навіть якщо ти з ним не згоден, ти повинен розуміти, що є керівництво, є керівник — як, у принципі, і в цивільному житті. Тут ти не можеш сперечатися. Ти повинен виконувати той наказ, який отримав.

Адаптація до військової системи була для нього не миттєвою. Потрібен був час, щоб зрозуміти не лише правила й механізми, а й те, для чого ти всередині цієї системи. У війську особисте не зникає, але часто поступається місцем завданню:

Можливо, це мене і лякало на початку. Але тут треба, щоб пройшов перший період адаптації: розуміння, як працюють механізми, як працює командування, як психологічно зрозуміти, що ти робиш і для чого ти це робиш. Повинні бути якісь вищі переконання. Не просто ти входиш, тому що тобі подобається, ти заробляєш, і це твій хліб. Тут трохи інакше. Тут ти впливаєш і пишеш історію майбутнього. З часом приходить розуміння, що особисті інтереси відходять на другий план, а головним стає спільна справа і відповідальність за результат.

Згодом він і сам знайшов несподівану паралель між тим, чим займався раніше, і тим, що довелося опановувати у війську. І камера, і зброя потребують концентрації, точності та вміння тримати ціль у фокусі. Але на цьому схожість майже закінчується: камера залишає простір для пошуку й налаштування, тоді як зброя вимагає швидкості та автоматизму:

Мене треба було вчити стріляти. Мене треба було вчити всім протоколам і так далі. До речі, щодо зйомки і стрільби: shoot англійською — це стріляти, і shoot англійською — це знімати. Тому я інколи жартував, що я вже мав справу, але не зі зброєю, а з камерою. І камера теж як зброя. Ти теж націлюєшся, теж прицілюєшся, теж є фокус. Але якщо з камерою ти маєш час на те, щоб налаштуватися, експозицію налаштувати і так далі, то зброя — це зовсім інше.

Для людини творчої професії військо вимагало зовсім іншого способу дії. Там, де раніше були авторський погляд, інтуїція і реакція на момент, тепер мали працювати протоколи, точність і автоматизм:

На роботі, на виходах ти повинен усе це відкласти і бути без емоцій, а просто працювати як робот, на автоматі. Коли ти оператор, ти все-таки вмикаєш емоції, якісь свої авторські погляди. А тут — ні. Тут є протоколи, тут є алгоритм дії.

Після поранення та ампутації звичний ритм життя змінився: лікування, реабілітація, звикання до втрати кінцівки, наслідки контузії та фантомні болі стали частиною щоденного досвіду. Але Ярослав говорить про це не лише як про відновлення тіла. Для нього рух і тренування стали способом не зупинятися, тримати себе в тонусі й пам’ятати, що життя триває:

Після поранення я, мені так здається, отримав важку контузію. Я погано чую, зараз трохи краще, але свист досі не зникає, хоча вже минуло 10 місяців. Фантомні болі — це для мене зовсім нове. Як із цим справлятися, не зациклюватися й відволікати себе — я вчився весь час. Я був активною і залишаюся активною людиною. Уже після першого місяця бігав і ходив на тренування. Я схуд, але вирішив: треба тримати себе у формі, бо життя продовжується. У мене багато загинуло побратимів. Мені дали це життя.

Фізична травма змінила багато, але для Ярослава важливо, щоб вона не стала внутрішньою поразкою. Він говорить не лише про втрату руки, а й про силу духу, яка допомагає людині рухатися далі. Водночас він наголошує: не всі наслідки війни можна побачити одразу. Частина поранень залишається невидимою, але так само впливає на життя людини:

Руками ми робимо майже все. І я не хочу давати ворогу шансу думати, що вони добилися свого. Мені здається, моральне пригнічення набагато гірше, ніж фізичне. Так, ти вже людина з інвалідністю. Але якщо в тебе сильний дух, якщо в тебе є характер і ти йдеш далі — це набагато важливіше.

Ярослав звертає увагу й на інші травми, які не завжди помітні з першого погляду. На його думку, суспільство та держава мають більше говорити про такі поранення й підтримувати людей, які живуть із ними:

Є поранення, які люди бачать зовні. А є приховані поранення — ті, яких можна не помітити. Ця тема має розвиватися на державному рівні. Можливо, людина ціла, без ампутацій, але в неї також є інвалідність: проблеми з хребтом, руками, м’язами чи щось інше. Вона теж пережила те, на що треба звертати увагу.

Рух для Ярослава став не просто частиною реабілітації, а способом не провалюватися у стан безпорадності. Статичність і довге очікування даються йому значно важче, ніж постійна дія:

Я все роблю на драйві. І розумію: якщо зупинюсь, то просто буду падати. Я не можу сидіти, не можу читати, не можу довго дивитися щось. Можливо, фільм ще подивлюся, але всі статичні процеси для мене важкі, бо я починаю відчувати себе пригніченим.

Водночас повернення до звичного життя він поки що не відчуває. Майже весь останній рік минув у лікарнях і реабілітаційних центрах, де доводиться вибудовувати новий ритм щодня:

Я поки що не зовсім відчув, що повертаюся до звичного ритму життя, тому що весь час у лікарнях. Я вже майже рік у лікарнях. Це не є нормальним ритмом життя, бо ти весь час у палатах, у лікувальних центрах. Водночас я продовжую тренуватися, адаптувати все те, що міг робити раніше. Це все-таки трохи піднімає мені настрій, бо я маю бажання адаптувати те, що робив раніше. І тільки від мене залежить, чи буду я цим займатися.

Один із головних етапів його відновлення зараз — протезування. Ярослав перебуває у Львові, має механічний протез і отримує міоелектричний. Але навіть під час лікування він не вийшов повністю з військового життя: зв’язок із частиною триває, а допомога просто набула іншого формату — дистанційного, технічного, такого, який зараз можливий:

Я продовжую далі, я не списаний. Далі комунікую зі своєю військовою частиною, навіть зараз допомагаю їм з деякими питаннями. І я радий, що в мене це виходить навіть віддалено. Зараз це інша діяльність, але вона мені зрозуміла, бо я це вмію робити і хочу допомагати. Я хочу бути далі корисним і продовжувати служити. Після лікування ми побачимо, чи буду я далі залишатися. Якщо опаную протез і буде легко, то продовжу. Можливо, щось зміниться. Я не зарікаюсь.

Після поранення змінилася і його професійна оптика. Раніше він розповідав історії інших людей. Тепер камера стала способом говорити і про власний шлях — реабілітацію, протезування, адаптацію та повернення до цивільного життя:

Я це показую, бо вмію монтувати, вмію робити не просто відео, а оформити його. Але тепер я вже розказую про себе. Раніше я розказував про когось, а тут розказую про себе і часто дивлюсь на себе ніби зі сторони: чи це треба знімати, чи не треба, чи на часі, чи не на часі. Але загалом усе, що пов’язане зараз із моїм етапом — реабілітація, протезування, адаптація, інтеграція в цивільне життя — я показую.

Через відео й тексти Ярослав говорить не лише про власний досвід. Поруч із ним — інші люди з важкими пораненнями, а довкола — суспільство, яке ще вчиться взаємодіяти з ветеранами та людьми з інвалідністю. Тому камера і соцмережі для нього залишаються не просто професійним інструментом, а способом пояснювати те, що часто залишається поза увагою:

Я розповідаю про свій досвід і про людей поруч, які мають важкі поранення. Ще більше розумію, наскільки важливо знімати й говорити про це в соцмережах. Нам усім треба вчитися культурі ставлення до ветеранів і людей з інвалідністю. Соцмережі допомагають достукатися до тих, хто не знає, як поводитися чи спілкуватися в таких ситуаціях.

Повернення до цивільного життя для Ярослава — це не стільки повернення після довгої відсутності, скільки життя в новому статусі: ветерана і людини з інвалідністю:

У моєму випадку повернення до цивільного життя стосується саме ситуації, у якій я опинився: у новому амплуа — як людина з інвалідністю і як ветеран. Я не забув, що таке цивільне життя. Я отримав поранення відносно рано після мобілізації, тому не було такого відірваного місточка. Я не служив довгий час.

Втім, адаптація триває щодня — не лише в лікарнях чи реабілітаційних центрах, а й у місті, транспорті, розмовах і реакціях людей:

Найважливіше — адаптуватися, інтегруватися, не звертати уваги на косі погляди і більше пояснювати, як себе поводити. Власне, цим я і займаюся в соціальних мережах. Я піднімаю дуже специфічні питання й часто отримую за це хейт, але не буду мовчати.

Ярослав переконаний: зміни починаються з готовності говорити про проблеми відкрито, навіть якщо це викликає нерозуміння чи спротив:

Якщо я бачу, що це ненормально, що людина поводиться некоректно, а часто вона навіть цього не усвідомлює, про це треба говорити. Перевиховувати людей дуже важко. Але якщо ти мовчатимеш і махнеш рукою, думаючи: “Все одно вони не зрозуміють”, тоді точно нічого не зрушиться з місця.

У лікарнях Ярослав бачив різний досвід поранень і відновлення. Хтось служив роками, хтось — менше; у кожного свої обставини, травми й шлях. Але потреба пристосовуватися до нового себе часто виявляється спільною:

Я лежав у лікарнях із тими, хто 10 років, ще з часів АТО. І, по суті, різниця в адаптації не така вже й велика. Вона у нас плюс-мінус однакова, тому що і тому треба пристосовуватися, і тому треба пристосовуватися. Просто хтось довше був в умовах, де взагалі забув, що таке цивільне життя, а хтось — менше. Тому тут важливі спілкування, підтримка рідних, друзі. Ми один з одним тримаємося, і так нам краще.

Його власний досвід уже став підтримкою для інших. До нього звертаються люди, які тільки починають шлях після важких поранень, і він намагається бути поруч — не загальними словами, а конкретною порадою:

Не падати духом, все буде добре. Коли до мене звертаються, я завжди готовий підтримати, порадити, підказати, щоб людина почувалася більш впевнено.

Після всього пережитого Ярослав особливо наголошує на тому, як суспільство сприймає ветеранів і людей з інвалідністю. На його думку, тут важливі не жалість чи надмірна увага, а повага, рівне ставлення та готовність допомогти, коли це справді потрібно:

У ветеранах треба бачити насамперед людину. Ампутація чи поранення не роблять її іншою, тому я проти розділення між цивільними і військовими. Водночас важлива культура поваги: якщо бачиш, що людині потрібна допомога, — запропонуй її, але не нав’язуй.

Ветеранський досвід, ампутація, контузія чи інвалідність не скасовують особистість. Людина не стає іншою лише тому, що пройшла війну або живе з пораненням. Вона так само має характер, емоції, слабкості, силу, звички й право залишатися собою. Саме з цього і починається культура ставлення — бачити не статус, не травму і не відмінність, а людину.