«Я живий. І цього достатньо, щоб рухатися далі» — історія бойового медика Дениса Смольнікова
Зовні Денис Смольніков не схожий на людину, яка щодня живе з наслідками важкого бойового поранення. Він займається спортом, бере участь у змаганнях, водить автомобіль, навчає інших тактичної медицини й багато рухається. Для тих, хто бачить його вперше, він може здаватися просто сильним чоловіком із міцною статурою.
Але за цим образом — зламаний хребет, вісім штифтів у спині, тяжка черепно-мозкова травма, контузія, уламкове поранення ноги, пошкодження внутрішніх органів і біль, який не минає ні на день:
«Люди можуть не побачити, що в мене спина болить кожну секунду. Для мене це вже норма. Вони можуть не побачити, що в сильному чоловікові, який займається різними видами спорту, дуже багато болю. Мені все це дається надзвичайно тяжко».
Денис — бойовий медик із позивним «Ангел». З 2016 до 2019 року він служив у 53-й бригаді, згодом працював у спецпідрозділі в Києві, а з 2022 до 2024 року проходив службу у складі 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
За його плечима — дитинство в інтернаті, робота бойового медика на передових позиціях, евакуація поранених із Бахмута під артилерійськими обстрілами, важке поранення, самостійне відновлення і щоденна боротьба з болем, якого не видно.
Історія Дениса — про людину, яка змалку звикла покладатися лише на себе, на війні рятувала інших, а після поранення була змушена заново рятувати вже власне життя.
Інтернат: досвід життя без опори
До армії Денис жив і навчався в інтернаті. Саме там він, за його словами, дуже рано зрозумів: допомоги чекати немає від кого:
«Я навчався в інтернаті й уже тоді почав розуміти: ніхто мені не допоможе. Я є тільки сам у себе. Після інтернату я почав самостійне життя, навіть грошима користуватися не вмів».
Після випуску він фактично залишився сам на сам із дорослим світом. Без батьківської підтримки, без людини, яка могла б пояснити, як ухвалювати рішення, планувати гроші, обирати професію чи просто не загубитися в житті.
Спочатку Денис мріяв стати каменярем. Каже, що тоді багато хлопців навколо говорили про роботу на будівництві й можливість добре заробляти. Але згодом він зрозумів, що хоче більшого — навчатися, здобувати досвід, мати освіту й не дозволити обставинам визначити його майбутнє:
«Уже в училищі я зрозумів, що хочу вчитися більше й більше, здобувати досвід і отримати вищу освіту. Я хотів у житті стати людиною, а не опинитися на узбіччі. Тому й поставив собі мету — постійно навчатися».
У 2014 році він мав незакінчену вищу освіту ветеринарного лікаря. До захисту диплому залишалось три місяці, але потім почалася війна, і Денис, який походить із Луганщини, зрозумів, що з Луганська потрібно виїжджати. Пізніше він завершив навчання й здобув вищу освіту харчового технолога.
Про інтернат Денис говорить не як про драматичну декорацію свого дитинства, а як про досвід, який сформував у ньому жорстке розуміння реальності: виживати доведеться самому:
«Життя склалося так, що мені ніхто не допоміг. Ні влада, яка мала нести відповідальність за дитину без батьків, ні інтернат, ніхто інший. Тільки я сам. Інтернат допоміг мені лише в одному: я зрозумів, що допомоги чекати немає від кого».
Але за цією жорсткістю залишилося дуже просте дитяче бажання. Денис хотів родину:
«Я завжди хотів маму й тата. Хотів жити з батьками. Хотів, щоб мене і братів хтось забрав до себе додому. Але цього не сталося. Це було моє найбільше бажання — жити вдома, а не в інтернаті».
Рішення піти в армію
Про військо Денис почав думати приблизно у 2015 році. Рішення було непростим. Він сам із Луганської області й визнає: на той момент інформаційний простір навколо був сильно отруєний російською пропагандою:
«Нам дуже сильно засмітили голову. Я сам із Луганської області, зі Старобільська. Нам вкладали, що це українська армія все робить, а росія нібито “молодець”. Я вагався, думав, як правильно».
Змінив його погляд телевізійний сюжет про молоду дівчину-медикиню. Денис не пам’ятає точно її віку — 16 чи 18 років, але добре пам’ятає, що саме вона стала для нього важливим орієнтиром:
«Вона розповідала, що є медиком, рятує життя, і показувала реальність, якої раніше не демонстрували. Тоді я й вирішив піти в армію».
Спершу він хотів бути снайпером. Частково через юнацьке уявлення про військо, сформоване комп’ютерними іграми:
«Я грав у Counter-Strike, Call of Duty, тому хотів бути снайпером. Зараз уже розумію, що це зовсім інша робота: треба годинами, а то й днями лежати, терпіти, рахувати вітер, знати математику. Тоді я цього ще не розумів».
Коли Денис приїхав до навчального центру підписувати контракт, місць на снайперську спеціальність не було. Йому запропонували інші варіанти — танкіста, навідника або механіка-водія. Але він відмовився. Тоді в центрі звернули увагу на його цивільну освіту, пов’язану з медициною, і запропонували піти медиком. Так він і зробив:
«Медиком я захотів стати передусім через ту дівчину, яку побачив по телевізору. Вона рятувала життя. А ще, напевно, у мене всередині було бажання, щоб діти поверталися до своїх батьків. Уже коли я прийшов в армію і почав працювати медиком, я поставив собі за мету робити все, щоб хлопці поверталися до матерів, дружин і дітей».
Як з’явився «Ангел»
Після навчального центру Денис думав, що буде помічником лікаря або працюватиме в умовно спокійнішому місці. Але сталося інакше: його одразу призначили ротним медиком. На ньому була вся рота. Досвіду, на відміну від відповідальності — небагато.
За правилами ротний медик мав перебувати на ротному опорному пункті, далі від передових позицій. Але Денис сам обрав бути ближче до передової— там, де найчастіше були обстріли й де допомога могла знадобитися будь-якої миті.
Щоранку він ходив по позиціях і навчав бійців тактичної медицини: як накладати турнікет, як зупиняти кровотечу, як допомогти собі чи побратиму до прибуття медика.
Спочатку він навіть придумав собі інший позивний — Ласунка. Каже, що тоді не знав, що обрати, а навколо було популярне морозиво з такою назвою. Але війна швидко дала йому інше ім’я.
Коли 53-тя бригада зайшла на ротацію, по позиціях почали активно працювати. Денис називає це «посвятою» нової бригади на передовій: ворог завжди намагається максимально накрити тих, хто щойно зайшов. Під час перших сильних обстрілів він урятував свого першого пораненого:
«Спочатку було дуже страшно. Я думав: навіщо я підписав цей контракт? Але коли врятував першого, зрозумів, що можу працювати».
На третій чи четвертий день у нього вже було сім або вісім поранених — важких, середніх і легких. Він витягував їх, стабілізував, доводив до ротного опорного пункту, передавав на медичний пункт батальйону, а далі їх забирала медична рота.
Коли один із тих поранених повернувся з госпіталю, він підійшов до Дениса й сказав: «Оце ти ангел».
Так позивний і залишився:
«У війську багатьох медиків називають “Док”. Це стандартно. А до мене причепилося “Ангел”. Хлопці навіть по рації почали викликати мене саме так. Я залишив цей позивний, бо заробив його в бою. Не придумав, не взяв тому, що гарно звучить. Його сказали люди».
Сьогодні для Дениса «Ангел» — не лише позивний із війни. Це частина ідентичності:
«Це той позивний, з яким я почав рятувати людей. І зараз я теж навчаю людей — цивільних, військових, ветеранів, дітей — тактичної медицини. Для мене “Ангел” — це на все життя».
Робота бойового медика
Про бойову медицину Денис говорить без романтизації. Для нього це не героїчна картинка, а робота, у якій кожне рішення має бути швидким, а кожна секунда може коштувати життя:
«Найважче для медика на передку — це те, що кожен вихід на евакуацію дорівнює ризику 50 на 50. Коли я висувався ще в часи АТО, там могло бути 90% ймовірності, що ти не виживеш. Бо ти біжиш туди, де вже працює артилерія, а тобі передають, що там важкий поранений. І ти біжиш туди, щоб урятувати людину».
Пізніше, після набуття досвіду, його перевели в медичну роту. Там він уже приймав поранених, яких передавали з передових позицій, стабілізував їх, підключав крапельниці, оглядав і довозив до госпіталю. Для Дениса бойовий медик — це людина, яка не має часу на тривалі роздуми:
«Це не про те, щоб довго обмірковувати. Це про те, що ти дієш. Ти маєш закласти собі в голову: вчора ти з цим хлопцем пив каву, а сьогодні його вже немає. І з цим треба жити».
Він каже, що найскладніше — не лише бачити поранення чи смерть. Найскладніше — звикнути до того, що під час роботи ти не можеш дозволити собі емоції:
«Для тебе це має бути робота. Не спогади про те, як ви вчора розповідали одне одному історії з життя. Чим швидше ти добіжиш, чим швидше допоможеш, навіть ризикуючи собою й тими, хто несе пораненого на ношах, тим більша ймовірність, що він виживе».
На відміну від цивільної медицини, бойова медицина, за словами Дениса, працює в іншій логіці: спочатку дія, потім аналіз:
«Ми спочатку робимо, а потім думаємо, як можна було зробити ще швидше. Бойовий медик приймає рішення миттєво. У нього під час роботи не має бути емоцій: бачиш, що немає ноги чи руки, — працюєш. Зупиняєш кровотечу, фіксуєш, стабілізуєш, передаєш далі».
Такий спосіб виживання допомагає на війні, але ускладнює повернення до цивільного життя:
«Найгірше, коли ти приходиш у мирне життя й розумієш, що для тебе це вже стало нормою. Ти перестав реагувати так, як реагують інші. Під час роботи це допомагає, бо не заважає виконувати завдання. Але потім ти довго не розумієш, добре це чи погано».
Бахмут
Повномасштабну війну Денис зустрів уже досвідченим медиком. У 2022 році він служив у 72-й бригаді й працював медиком батальйону. Бахмут він згадує як місце, де час, сон і їжа майже зникли:
«Такого запеклого бою я в житті не бачив. Це було дуже страшно. Ти не спиш добами. Про їжу, душ чи зв’язок я взагалі мовчу».
За посадою Денис і його медична сестра мали перебувати в Бахмуті й приймати поранених, яких туди мали доставляти бойові медики з передової. Але через нестачу людей усе було інакше:
«Ми знаходилися разом із бійцями майже на нулі. Навіть не знаю, як це назвати — це була сіра зона, “мінус один”. Нам доводилося бути там, бо не вистачало рук».
Їхній медичний автомобіль, «Богдан», хоч і був без червоних хрестів, усе одно виглядав як медична машина. Денис каже, що по ньому били цілеспрямовано.
За два дні вони евакуювали багато поранених, яких доставили до Бахмута, у ЦРЛ. Потім був черговий рейс. Вони вивозили трьох поранених: двох середньої тяжкості й одного важкого. Через тяжки стан бійців, надавати допомогу їм почали прямо біля автівки і одразу ж по них почала працювати ворожа артилерія, безпілотники та міномети. По дорозі до Бахмуту прилетів артилерійський снаряд калібру 152 мм:
«Снаряд розірвався за п’ять чи десять метрів від машини. Автівку повністю прошило уламками й перевернуло багато разів. Усі залишилися живі, але вже не здорові. Ті, хто були пораненими, стали ще важчими пораненими. А ми самі стали критичними пораненими».
Далі пам’ять Дениса розпадається на уривки. Він не пам’ятає моменту поранення, хоча йому казали, що він був при свідомості. Пам’ятає евакуацію, потяг із пораненими, крики й власне прохання вколоти йому щось, щоб він не чув цього болю навколо:
«Я на мить приходив до тями в потязі. Навколо кричали люди. Це був великий вагон із пораненими. Я просив: будь ласка, вколіть мені щось, щоб я цього не чув».
Потім він знову втратив свідомість. Наступний спогад — Київ, швидка допомога й прохання про сигарету:
«Мене перекладали в карету швидкої. Я не розумів, де я. Просто попросив: “Дайте, будь ласка, покурити”. Дуже сильно хотів. Здається, тоді я вперше в житті курив у швидкій».
Після цього знову провал. До тями він прийшов уже у «Феофанії». Поранення і страх не ходити. Наслідки поранення були важкими. У Дениса був зламаний хребет. Один хребець у грудному відділі був зруйнований, інший — тріснутий. У спині встановили вісім штифтів, стягнутих металевими конструкціями. Також були тяжка черепно-мозкова травма, тяжка контузія, сім зламаних ребер, уламкове поранення правої ноги, пневмоторакс, пошкодження легені та внутрішніх органів. Коли Денис усвідомив масштаб травм, найбільше боявся, що більше не зможе ходити:
«Я боявся, що буду лежачим. Не знав, як жити з розумінням, що в мене перелом хребта».
Потім почав читати повідомлення в групі роти. Там писали про загиблих. Денис згадував тих, кого сам евакуйовував: із важкими ампутаціями, без рук чи ніг. І поступово його фокус змінився:
«Я зрозумів: я живий. Я можу розмовляти, можу їсти, можу думати, можу щось робити. Так, мені боляче, усе тіло болить. Але я живий. А ті хлопці вже ні».
Спочатку, каже він, була думка, що все зруйновано: інвалідність, біль, обмеження, страх майбутнього. Але потім прийшло інше розуміння: якщо він живий, значить, може продовжувати.
Сам собі реабілітація
Про реабілітацію Денис говорить різко. Не тому, що заперечує її важливість, а тому, що сам не отримав тієї системної допомоги, якої потребував. У «Феофанії» з ним працювала реабілітологиня, якій він дуже вдячний. Але після цього, за його словами, повноцінної реабілітації не було:
«Я сам себе реабілітував. Сам почав заново ходити».
Він почав носити рюкзак із вагою, щоб спина звикала до навантажень, а м’язи поступово зміцнювалися. Згодом пішов до спортзалу й самостійно складав собі план: що можна робити, що не можна, як зміцнювати м’язовий корсет навколо травмованого хребта:
«Я сам собі поставив реабілітацію. Сам собі поставив плани, як займатися спортом, щоб зараз стояти на ногах».
Сьогодні Денис каже, що відновлення не завершилося. Воно триває щодня.
Цей досвід сформував у нього бажання допомагати іншим ветеранам у відновленні. Він каже, що тепер добре розуміється на тому, як тіло реагує після важких травм, і хотів би пройти відповідні курси, щоб професійно працювати в цій сфері.
Водночас саме відсутність системної підтримки зробила його критичним до частини ветеранських організацій.
Денис вважає, що частина структур, створених «для ветеранів», на практиці не завжди працює в інтересах самих ветеранів. Особливо його дратує, коли організації говорять від імені ветеранської спільноти, але не розуміють реального досвіду людей після війни. Це не знецінення всього сектору. Це позиція людини, яка неодноразово стикалася з формальністю, імітацією допомоги та спробами заробити на темі ветеранства.
Спорт: не лікування, а спосіб вийти з ізоляції
У публічному просторі адаптивний спорт часто описують як реабілітацію. Денис із цим не погоджується.
Для нього спорт — це не універсальні ліки й не чарівний спосіб «повернутися до життя». Це радше можливість вийти з дому, знайти спільноту, спробувати нове, повернути відчуття сили й присутності серед людей:
«Я не скажу, що спорт повернув мене до життя. Для мене це неправда. Спорт дає можливість займатися тим, що адаптоване під твоє поранення. Це частина адаптації до мирного життя, але не сама реабілітація».
Він пояснює: якщо людина має ампутацію, для неї можуть адаптувати кросфіт, волейбол, баскетбол на кріслах колісних чи інший вид спорту. Але це не означає, що кожне таке заняття лікує тіло. Навпаки, спортивні навантаження можуть бути дуже важкими:
«Баскетбол на кріслах колісних навантажує спину, плечі, руки, натирає мозолі. Волейбол сидячи — це постійне навантаження на тіло. Плавання — це важко, особливо якщо в тебе проблеми з диханням. Кросфіт теж може травмувати. То яка це реабілітація? Це спорт. Це змагання».
Для Дениса спорт — це передусім спільнота. Місце, де ветеран не залишається сам на сам зі своїми проблемами. Місце, де він може побачити інших і зрозуміти, що життя після поранення не обмежується домом, лікарнями й документами:
«Спорт потрібен, щоб ветерани не сиділи вдома, не залишалися наодинці з поганими думками, не йшли в алкоголь, а виходили до людей».
Сам Денис займається різними видами спорту — навіть тими, які йому не завжди подобаються. Робить це не лише для себе:
«Я викладаю відео, щоб інші ветерани подивилися й подумали: якщо цей чоловік із переламаним хребтом може, то чому я не можу спробувати?»
Він хоче, щоб ветерани бачили різні варіанти: волейбол сидячи, баскетбол на кріслах колісних, плавання, вейкбординг, силові тренування. Хтось спробує одне й зрозуміє, що це не його. Хтось знайде інше. Але головне — вийде з ізоляції:
«Коли є тренування чи змагання, є спілкування. А коли є спілкування, людина стає впевненішою. Потім вона може піти на роботу, вийти до людей і вже не боятися показати своє поранення чи свій стан».
Невидиме поранення
Найважливіша тема для Дениса — невидимі поранення. Він багато говорить про те, що суспільство поступово вчиться бачити людей із протезами, ампутаціями, кріслами колісними. Але значно гірше розуміє тих, чия травма зовні не очевидна.
«Багато людей, і навіть ветерани, які мене не знають, бачать у мені цивільну людину. У мене є дві руки, дві ноги, я займаюся спортом, маю міцну статуру. Зовні я не схожий на людину з інвалідністю чи на пораненого ветерана».
Та саме в цьому — його щоденна проблема. Люди не бачать болю, який залишився з інтернату. Не бачать болю, який залишився з війни. Не бачать того, що кожен вид спорту чи фізичної активності дається йому значно важче, ніж здається збоку.
Після поранення порушився кровообіг у ногах, тому Денис постійно мерзне й навіть улітку спить у теплих шкарпетках. На нозі залишився великий шрам після уламкового поранення. Хребет тримається на металевих конструкціях. Ребра, які зрослися неправильно, періодично спричиняють різкий біль. Наслідки контузії та черепно-мозкової травми теж нікуди не зникли:
«Цього не видно нікому. Люди бачать руки й ноги — і думають, що все нормально».
Денис говорить про невидимі поранення не як про абстрактну категорію. Для нього це щоденне нерозуміння з боку інших. Навіть іноді з боку ветеранів:
«Найсумніше, що навіть самі ветерани не завжди визнають поранення інших. Хтось каже: у мене немає ноги, а що в тебе? У тебе ж усе на місці. І це дуже боляче, бо люди з невидимими пораненнями теж проходять через тяжкі наслідки».
Він не хоче порівнювати біль. Але просить не зводити ветеранський досвід лише до того, що можна побачити.
Денис наводить приклади: людина може мати ушкоджений головний або спинний мозок, жити з однією легенею, мати тяжкі пошкодження внутрішніх органів, бути буквально зібраною після поранення — і при цьому зовні виглядати майже звичайно:
«Я просто хочу, щоб люди розуміли: є не тільки люди на протезах. Є люди, в яких поранення не видно».
Особливо його зачіпає ситуація, коли суспільна увага автоматично дістається лише тим, у кого травма очевидна. Він не заперечує важкість ампутацій і видимих поранень. Але хоче, щоб поруч із ними бачили й інших:
«Якщо ви бачите ветерана з видимим пораненням, а поруч із ним іде людина без протеза чи крісла колісного, не думайте, що це просто супровід чи цивільний. Можливо, це теж ветеран, у якого травма не менш важка, просто її не видно».
Він згадує і власний період після поранення, коли заново вчився ходити:
«Якщо ви бачите військового чи ветерана, який іде дивно, хитко, повільно, не треба одразу думати, що він п’яний. Можливо, людина тільки вийшла з лікарні й заново вчиться ходити. Можливо, у неї важка травма голови чи хребта, і тепер вона все життя буде так рухатися».
До і після
До поранення Денис описує себе як фізично сильну людину. Він займався спортом, міг працювати на будь-якій важкій роботі, витримував значні навантаження. Після поранення все змінилося. Він не може піднімати значну вагу. Не може довго їхати автобусом — після двох годин спина починає затікати й сильно боліти. Тому переважно їздить потягом або власним автомобілем. Не може робити багато того, що раніше було звичним. І водночас саме це не зупиняє його від руху. Він продовжує тренуватися, працювати з тілом, пробувати нові види спорту, навчати інших і говорити про те, що поранення не має ставати кінцем життя:
«Я захищаю країну вже не в ЗСУ, а в житті».
Коли Дениса питають, що дає йому сили рухатися вперед, він говорить про життя, Україну, майбутнє й можливість бути корисним:
«Я вижив після такого важкого поранення. Я можу ходити, розмовляти, їсти, мріяти. Я можу навчати тих, хто тільки йде в армію, тактичної медицини, щоб вони могли рятувати себе й товаришів. Я можу допомагати військовим, ветеранам, цивільним дітям. Можу щось робити для своєї держави».
Ветеранам, які тільки починають шлях відновлення, Денис радить не ставити на собі хрест:
«Все в нашій голові. Не треба думати, що якщо в тебе немає ноги чи зламаний хребет, то життя закінчилося. Ні. Головне — ти живий. А якщо ти живий, значить, можеш щось будувати далі».
Він говорить не з позиції людини, якій було легко. Навпаки. З позиції того, хто виріс без родини, пройшов війну, рятував інших, пережив важке поранення, не отримав системної реабілітації й був змушений знову покластися на себе:
«Прийміть те, що з вами сталося. Це вже є. Але ви можете покращити свій стан, якщо будете займатися собою. Якщо ти залишився живий, значить, у тебе ще є справи в цьому світі».
Денис не приховує болю. Просто він не завжди видимий. І, можливо, саме тому його історія так точно говорить про головне: не всі поранення можна побачити. Але це не означає, що вони менше болять.