Я живу цим ветеранським сектором: як історія відновлення перетворилась на бажання допомагати іншим
Володимир Сливінський — командир взводу, тимчасово виконуючий обов’язки командира роти 24-ї окремої механізованої бригади. Уперше він став до зброї ще у 2015–2016 роках, а з початком повномасштабного вторгнення без вагань повернувся до війська. Уже на початку березня 2022 року він знову опинився у складі своєї бригади — поруч із тими, хто так само не шукав виправдань, щоб не йти на фронт:
«Потрапив у 24 ОМБр на початку березня 2022 року. Там же і познайомився зі своїм кумом. Ми з ним ще місяць займались допомогою та навчанням новачків… Ми ж пошвидше хотіли відправитись — і на початку квітня поїхали на Попасну».
Саме Попасна стала точкою, де війна для нього набула максимальної інтенсивності. У спогадах Володимира це не окремі епізоди, а суцільний потік подій, який складно розкласти на деталі — надто високою була щільність боїв:
«Попасна зустріла мене дуже “привітно”. Приблизно 50 мін за годину в радіусі 30 метрів… І тоді я одразу зрозумів, що буде пекло».
В умовах постійних обстрілів і браку базових укриттів українські військові не лише утримували позиції, а й виконували критично важливі завдання з евакуації поранених:
«Наявність волонтерського автомобіля дозволяла їздити на підмоги та евакуйовувати поранених. Деталі важко якісь розказати — залишився лише один суцільний “ролик”, в якому є все».
Після інтенсивних боїв підрозділ було виведено на переформування. Однак для самого Володимира війна на цьому етапі не завершилась — попереду було поранення, яке змінило не лише фізичний стан, а й ритм життя:
Перший період після поранення став випробуванням на витривалість — як фізичну, так і внутрішню. Поруч із ним тоді був батько, який фактично взяв на себе роль опори у найскладніший момент:
«Перший місяць був батько. Він мене переносив, годував, допомагав робити перші кроки… Я не міг дивитися і думати, що рідні от так будуть мучитись біля мене».
Водночас саме у цей період формується ключова лінія цієї історії — відповідальність за власне відновлення:
«Застрелитись я завжди встигну, а от пожити нормально — виявився ще той квест… Я фактично змусив себе встати на ноги. По 8 годин займався собою — не тільки фізично, а й розумово».
Окремим викликом стали когнітивні наслідки поранення. Для людини, яка з дитинства займалася шахами, втрата пам’яті і концентрації стала болісним ударом.
Втім, навіть у цьому випадку Володимир обирає не зосереджуватися на втраті, а працювати над відновленням — системно і наполегливо. Значну частину часу він проводить у лікарнях, на тренуваннях і в самонавчанні, поступово повертаючи контроль над власним тілом і свідомістю.
Не менш важливою опорою у цей період стає сім’я. Саме вона формує той емоційний фундамент, який дозволяє витримати довготривалий процес реабілітації:
«Дружина завагітніла на третій місяць мого поранення… Старша дочка готується до школи — і я поступово повертаюсь».
У цій історії родина — не лише про підтримку, а й про сенс. Діти, за словами Володимира, стають джерелом радості і водночас мотивацією не зупинятися:
«Діти насправді приносять радість. А можливість з ними погуляти, особливо в горах — це хороший стимул».
Важливо, що повернення до цивільного життя не стало для нього різким зламом. Попередній досвід участі у війні сформував внутрішню готовність до можливих наслідків:
«Я йшов свідомо на цю війну. Розумів, що можу отримати поранення… Це не був шок для мене».
Втім, навіть із таким розумінням реальність виявилася складнішою за очікування. Процес відновлення розтягнувся на роки і досі триває:
«Я думав, що рік-півтора — і я вже нормально стану на ноги. Але не підозрював, що це буде три з половиною роки — і ще не кінець».
Побутові труднощі, з якими довелося зіткнутися, Володимир згадує без драматизації — радше з іронією і прийняттям:
«Люди, не помічаючи того, мене збивали… навіть вітер зносив з ніг. Але мені було весело. Я навчився падати».
Поступово важливим інструментом відновлення стає фізична активність. Від лікувальної фізкультури до адаптивних видів спорту — цей шлях стає не лише терапією, а й новим способом взаємодії зі світом:
«Я відкрив для себе лікувальну фізкультуру… Потім почав пробувати різні адаптивні види спорту — біг, лазерран, волейбол сидячи, баскетбол, настільний теніс».
З часом особиста історія відновлення трансформується у бажання допомагати іншим. Володимир долучається до розвитку ветеранського середовища, створює спільноти, організовує тренування і заходи.
«Ми створили ветеранську команду… Ми не розділяємося на якийсь конкретний вид спорту — залучаємо всіх».
Ключовою платформою для цієї діяльності стала громадська організація «Фенікс.ЮА» — простір, де ветерани можуть не лише тренуватися, а й відчувати себе частиною спільноти:
«Це такий маленький ветеранський центр — чай, кава, спілкування… Ми організовуємо тренування, заходи, залучаємо сім’ї».
Паралельно його дружина працює у Центрі ветеранського розвитку, організовуючи заходи для ветеранів, а сам Володимир поєднує реабілітацію, сімейне життя і громадську діяльність:
«Я більше живу цим ветеранським сектором — допомагаємо іншим, об’єднуємо, показуємо можливості».
Адже, каже Володимир, такий шлях – це нові шанси і можливість перебудуватися. І, зрештою, головне — це не швидкість відновлення, а готовність не зупинятися:
«Мені не завадило три з половиною роки працювати над собою, щоб зараз стояти на ногах і водити дітей… Зараз є дуже багато можливостей: хоч тренуйся, хоч співай, хоч танцюй, хоч кіберспорт».
Ця історія — не лише про війну і її наслідки. Вона про здатність людини віднаходити опору там, де, здається, її вже не залишилося. І про вибір, який щодня визначає, яким буде життя після.