Тут або вмерти, або боротися». Історія ветерана Артема «Саура», який після втрати обох рук почав життя заново

До повномасштабної війни Артем працював інженером-електромеханіком, займався електромонтажними роботам та монтажем натяжних стель. Однак ще до мобілізації він не мав ілюзій щодо того, чим закінчиться російська агресія. Цікавився військовою історією, політикою та геополітикою, тому розумів: війна не залишить Україні права на компроміс.

Перш ніж піти до війська, завершив усі особисті справи. Каже, хотів, щоб ніщо не відволікало від служби. Попередній досвід строкової служби та багаторічне захоплення туризмом допомогли швидше адаптуватися до нових умов.

У серпні 2022 року Артем став до лав Збройних сил України. Спочатку проходив службу в 406 окремій артилерійській бригаді морської піхоти, де брав участь в обороні Миколаєва. Згодом його перевели до 503 окремого батальйону морської піхоти «Борсуки», де він пройшов навчання оператора безпілотних літальних апаратів.

Разом із екіпажем виконував бойові завдання на Херсонському напрямку під час операції в Кринках, а згодом — на Донеччині, обороняючи Покровський та Мирноградський напрямки. Робота екіпажу БПЛА полягала не лише у знищенні противника. Безпілотники доставляли українським військовим боєкомплект, воду, продукти, обладнання та підтримували піхоту там, куди часто вже не могла дістатися інша техніка.

Саме відповідальність за побратимів Артем називає найбільшим моральним випробуванням. Найважче було не ризикувати власним життям, а усвідомлювати, що через складну бойову обстановку або технічні несправності не завжди вдавалося виконати завдання так, як цього потребували військові на передовій.

Наприкінці 2024 року ситуація на Покровському напрямку суттєво змінилася. Російські війська почали цілеспрямовано полювати на українські екіпажі безпілотників. Після виявлення позиції операторів її майже миттєво накривали FPV-дрони та мінометний вогонь, а згодом — авіаційні удари. Через це екіпажам доводилося постійно змінювати місце роботи, щоразу вручну переміщуючи обладнання та боєкомплект.

Останній бойовий вихід став для Артема вирішальним. Під час виходу з позицій група потрапила під мінометний обстріл. Один із боєприпасів вибухнув поруч. Каска врятувала життя, однак основний удар припав на руки, якими військовий інстинктивно прикрив голову.

Через постійний вогонь евакуація затягнулася майже на дванадцять годин. Частину шляху поранений військовий долав разом із побратимами пішки. Уже тоді він розумів, що шансів урятувати руки майже немає. Після госпіталізації лікарі були змушені провести ампутацію.

Та найважчий етап розпочався вже після операції.

Попереду були місяці лікування, фантомний біль, протезування та реабілітація. Артем говорить, що життя після подвійної ампутації неможливо порівняти ні з цивільним життям, ні з війною. Це абсолютно нова реальність, у якій доводиться заново вчитися виконувати найпростіші побутові дії, будувати нові плани й відкривати власні можливості.

Важливою опорою на цьому шляху стала дружина Вероніка. Вони знайомі з 2014 року, а одружилися вже під час повномасштабної війни. Під час служби Артем свідомо не розповідав дружині всіх подробиць бойової роботи. Ділився тим, як минають дні, але найважче залишав при собі, щоб уберегти її від зайвих переживань. Після поранення саме вона була поруч під час лікування та реабілітації. Сьогодні подружжя разом облаштовує побут так, щоб Артем ставав максимально самостійним.

Він переконаний: головне — не зосереджуватися на тому, що втрачено, а шукати нові можливості. Разом із дружиною вони розвивають ветеранський бізнес, а сам Артем уже замислюється над майбутньою професією та мріє працювати з ветеранами, які також пережили важкі поранення.

Реабілітація змінила його не лише фізично, а й внутрішньо. Він став більше цінувати людей, навчився просити про допомогу, відкрив для себе нові захоплення й не припиняє шукати виклики. Сьогодні Артем малює картини по номерах ногою, займається спортом, стріляє з лука та продовжує доводити собі, що фізичні обмеження не визначають межі людських можливостей.

Він переконаний, що відновлення після важкого поранення потребує не лише якісної медичної допомоги, а й психологічної підтримки. Сам регулярно працює з психологом і радить іншим ветеранам не боятися звертатися по допомогу. Якщо спеціаліст не підійшов — варто шукати іншого, адже довіра є основою такої роботи.

Не менш важливо, говорить Артем, не вимагати від себе неможливого. Великі зміни починаються з маленьких цілей: загоїти рани, пройти протезування, навчитися самостійно виконувати побутові справи, знайти нове захоплення чи повернутися до активного життя. Саме такі кроки допомагають поступово повертати впевненість у собі.

«Не варто думати, що після поранення життя закінчується, — говорить Артем. — Воно стає іншим. Потрібно не замикатися в собі, спілкуватися з людьми, шукати нові заняття, пробувати навіть те, що здається неможливим. Якщо сьогодні щось не виходить, це не означає, що не вийде завтра. Головне — не зупинятися».