Руслан Неборак: «Якщо я вижив, значить, я ще необхідний у цьому світі»

Війна прийшла до його дому

До повномасштабної війни Руслан Неборак був підприємцем і займався виробництвом меблів. Військового досвіду не мав, військової кафедри не проходив. Але 24 лютого 2022 року його життя змінилося.

Руслан живе неподалік Гостомельського аеропорту. Того ранку він був удома з донькою, бачив гелікоптери над головою, чув бої та спостерігав за штурмом аеропорту. Війна, яка для багатьох до того була новинами з екрана, опинилася просто поруч із його домом.

Тоді Руслан вирішив, що має захищати свою землю.

До війська він намагався потрапити ще у 2022 році. Неодноразово приходив до військкомату, але через велику кількість охочих його просили чекати. Згодом службу довелося відкласти ще й через травму. Та від свого рішення він не відмовився і на початку 2024 року зрештою долучився до війська.

Свідомо обрав 4-ту бригаду оперативного призначення НГУ «Рубіж», 4-й батальйон «Сила Свободи». Для Руслана це було важливо не лише як вибір підрозділу. Саме ця бригада захищала Гостомельський аеропорт, який він бачив охопленим боями у перший день повномасштабного вторгнення. Він хотів бути поруч із тими, хто захищав його дім.

Військо з нуля

До армії Руслан прийшов без військової спеціальності та практичного досвіду. Тому багато чого довелося опановувати з нуля: базову загальновійськову підготовку, роботу на полігонах, тренування у складі підрозділу. Додатково він просив досвідчених побратимів навчати його тому, чого ще не знав.

Його спеціальністю став мінометник.

Після підготовки почалися бойові завдання, перші обстріли та реальний досвід війни. Те, що на полігоні було навчанням, на позиціях набувало зовсім іншої ціни. Тут від правильного рішення, швидкості реакції та злагодженості підрозділу могло залежати життя.

Саме тому Руслан особливо цінує командну роботу. На війні, говорить він, підрозділ має працювати як єдиний організм: кожен знає свою роботу і водночас готовий підхопити роботу побратима.

Два поранення

Перше поранення Руслан отримав влітку 2024 року. Воно було відносно легким у порівнянні з другим. Лікування тривало близько місяця, після чого він повернувся до служби.

Друге поранення сталося влітку 2025 року на Покровському напрямку. Руслан разом із двома побратимами виконував завдання на території, окупованій ворогом. Під час стрілецького бою противник опинився навколо них на 360 градусів, а відстань до нього становила лише 7–10 метрів.

Усі троє отримали поранення.

У Руслана травма виявилася найважчою: були перебиті кістки правої ноги нижче коліна, та осколкові поранення м’яких тканин і внутрішніх органів. На ногу були накладені три турнікети. Евакуації довелося чекати понад півтори доби. Через тяжкість поранення нижня частина ноги стала нежиттєздатною. Зрештою ампутацію провели вище коліна, оскільки врятувати колінний суглоб також не вдалося.

Але навіть у цій ситуації Руслан думав передусім про те, що залишився живим.

Після поранення його буквально пронизала думка: якщо він зміг вижити в таких умовах, значить, ще потрібен цьому світу. Значить, має багато чого зробити — жити, творити, розвиватися і робити щось хороше.

Це відчуття стало для нього важливою опорою під час подальшого відновлення.

«Ампутація — це не вирок»

Після поранення були лікування, протезування та реабілітація. Сьогодні Руслан уже звільнений із військової служби, але продовжує лікування.

Водночас він не сприймає ампутацію як кінець життя.

«Ампутація — це не вирок. Це всього-навсього початок нового життя, трошки іншого, ніж те, яке було до цього».

Під час лікування Руслан зустрів багатьох військових після важких поранень. Дехто з них не знав, як повернутися до звичного життя, як прийняти зміни у власному тілі та що робити далі.

Тому він говорить про важливість підтримки. Спілкування з побратимами, спорт, прогулянки, подорожі, природа, нові заняття — усе це допомагає поступово повертати відчуття активного життя.

Для Руслана ця підтримка не залишилася лише досвідом, який він отримав під час власного лікування. Після звільнення він продовжує відвідувати військових, які залишаються в лікарнях, спілкується з побратимами зі своєї бригади та з людьми, з якими познайомився вже під час реабілітації.

Гумор, який розуміють свої

Є ще одна важлива частина військового життя, про яку Руслан згадує з особливою теплотою, — солдатський гумор.

Іноді це чорний гумор, який цивільній людині може бути зовсім незрозумілим. Але військові розуміють одне одного без пояснень. Вони можуть жартувати навіть про власні поранення чи ампутації, тому що за цим гумором часто стоїть не легковажність, а спосіб пережити складне й підтримати того, хто поруч.

Такий гумор залишався з ними і на позиціях, і в розташуванні, і під час лікування. Він допомагав підняти настрій, зберегти бойовий дух і хоча б на певний час відволіктися від того, через що довелося пройти.

Для Руслана важливо й те, що спілкування з побратимами не закінчилося разом зі службою. Він продовжує підтримувати тих, із ким воював і проходив лікування, відвідує тих, хто ще відновлюється, і підтримує людей, яких зустрів уже під час реабілітації.

Він говорить про це просто: коли відчуваєш підтримку, розумієш, що ти важливий і потрібний. А це дає сили рухатися далі, займатися спортом, розвиватися та будувати нові плани.

Якою має бути Україна після війни

Далеко від військової справи Руслан відходити не планує. Він хоче й надалі залишатися корисним Україні та зберігати зв’язок із військом. Водночас думає про власні проєкти, підприємництво й нові можливості для себе.

Повернутися до довоєнного життя так, ніби нічого не сталося, для нього вже неможливо. Але це не означає відмовитися від життя. Навпаки — він хоче наповнювати його новими справами, подорожами, розвитком і планами.

Руслан багато говорить і про те, якими мають бути стосунки між ветеранами та цивільним суспільством.

На його думку, ветерани не повинні ставати окремою категорією людей. До війни вони були підприємцями, менеджерами, бухгалтерами, водіями, мали свої професії, родини, плани та звичайне цивільне життя.

Тепер і ветеранам, і суспільству доведеться вчитися жити поруч одне з одним. Без страху, жалості чи бажання відвести погляд. Просто з людським ставленням.

Руслан вірить, що ветерани можуть стати важливою силою відновлення України. Вони бачили війну, знають ціну свободи й миру та мають досвід, який може бути корисним для майбутнього країни.

А його власна мрія дуже проста — перемога, відбудова і повернення українців додому.

«Мені дуже хочеться, щоб ми всі відсвяткували нашу перемогу, а потім відбудували Україну, повертали додому наші сім’ї та дітей. Я хочу жити у квітучій, процвітаючій країні».