Повернутися до життя: історія ветерана Романа Коваля
До повномасштабної війни Роман Коваль працював на себе. Із 2015 року займався виготовленням та перетяжкою м’яких меблів, розвивав власну справу й жив звичним цивільним життям. 24 лютого 2022 року все змінилося, однак перші дні великої війни Роман не поспішав одразу йти до військкомату: він залишався поруч із тими, кому в той момент була потрібна допомога, разом з іншими допомагав забезпечувати людей їжею та одягом, привозив гуманітарну допомогу, облаштовував укріплення. А 3 березня самостійно прийшов до військкомату, бо вирішив, що має захищати свою родину і землю, на якій живе.
Так Роман Коваль став солдатом, водієм взводу матеріально-технічного забезпечення 54-ї окремої механізованої бригади. За час служби він побачив те, про що цивільній людині складно навіть уявити, але коли сьогодні згадує роки війни, то найперше говорить не про техніку, обстріли чи побутові труднощі. Найбільше йому запам’яталися люди, з якими він проходив службу, — побратими, з якими доводилося переживати небезпеку, втому, страх, втрати, але водночас знаходити сили сміятися навіть у ситуаціях, коли, здавалося б, зовсім не до сміху.
«Найбільш запам’яталися мої побратими. Іноді це сміх, що аж щелепи болять, іноді сльози за тих, кого вже немає поруч», — розповідає Роман.
Одну з таких історій він згадує з усмішкою. Вони щойно прибули в зону бойових дій і вночі розмістилися в посадці. Спати доводилося там, де знаходилося місце: хтось ліг у ямі, хтось залишився в автомобілі. Більшість військових спала, чергували лише двоє, а двоє майорів залишалися на ногах. І раптом почався потужний залп наших «Ураганів». Від несподіванки Роман буквально вибив двері автомобіля і разом із ними вилетів у ліс. Поки він намагався зрозуміти, що відбувається, майори лише дивилися на нього та сміялися: «До цього ніколи не звикнеш».
За цими словами — досвід війни, який складно передати тим, хто ніколи її не переживав. Там, де небезпека стає частиною щоденної реальності, люди вчаться реагувати на неї по-своєму, а гумор і підтримка побратимів іноді допомагають витримати те, що за інших обставин здавалося б неможливим.
Увесь цей час Романа чекали вдома дружина Марина та донька Софія. Саме їх він називає своїми головними мотиваторами й опорою, адже підтримка родини допомагала йому залишатися сильним і нагадувала, заради кого він захищає країну.
«Мої дівчата — донька Софія та дружина Марина. Вони завжди підтримують та мотивують мене бути сильнішим, бути кращим батьком та чоловіком», — говорить Роман.
У квітні 2024 року він написав рапорт на звільнення з військової служби за сімейними обставинами. Після цього розпочався інший етап його життя — не менш важливий, хоча зовні він міг здаватися значно спокійнішим. Повернення до цивільного життя виявилося непростим. Роман зізнається, що спочатку не розумів, що робити далі, і навіть сумував за військом, адже там чітко знав свою роль і відчував, що потрібен.
«Спочатку було нерозуміння всього, що коїться в цивільному житті, нерозуміння, що мені робити. Хотілося назад до війська — там я був потрібен», — згадує він.
Важливу роль у цьому періоді відіграв психолог, який порадив Роману не залишатися без справи, знайти хобі або зосередитися на роботі. Він вирішив повернутися до того, що добре знав ще до війни, — виготовлення та перетяжки м’яких меблів. Проте повернення до роботи не означало, що все одразу стало так, як раніше. Одним із найскладніших виявилося звичайне спілкування з клієнтами. Роман помітив, що йому важко підбирати слова, формулювати думки й складати речення так легко, як це було до служби. Те, що раніше було буденною частиною роботи, тепер вимагало додаткових зусиль.
Паралельно сім’я Романа переїхала із Запоріжжя до Києва, і йому знову довелося починати життя фактично з нуля. Нове місто означало нових клієнтів, нові знайомства, нових друзів і необхідність заново вибудовувати професійне та соціальне коло. Він порівнює цей період із 2015 роком, коли також починав розвивати власну справу, і хоча визнає, що тепер усе відбувається вже з іншим досвідом за плечима, ставиться до цього етапу з цікавістю.
«Ми сім’єю переїхали із Запоріжжя до Києва, і я все починаю з нуля, знову, як тоді у 2015 році. Життя з чистого листка: нові друзі, нові клієнти, нові знайомства, все нове, але цікаве», — розповідає він.
Сьогодні Роман продовжує займатися виготовленням та перетяжкою м’яких меблів у Києві та області, але водночас відкриває для себе новий професійний напрям — навчається на курсах зварювальника. Для нього це не просто спосіб отримати ще одну професію. Роман говорить, що такі спеціалісти потрібні Україні, тому хоче опанувати практичну навичку, яка може стати основою для подальшої роботи.
Навчання стало можливим у межах програми, що підтримує професійний розвиток учасників бойових дій та членів їхніх сімей. Фінансування навчання здійснюється в межах публічно-приватного партнерства для поліпшення професійної освіти в Україні EdUP.
Для Романа можливість навчатися — це ще один крок у процесі повернення до цивільного життя. Після військової служби він не просто повертається до професії, яку мав до війни, а пробує розширити власні можливості та здобути нову спеціальність. Так поступово формується нова професійна опора, яка дозволяє планувати майбутнє вже в інших умовах.
Досвід, отриманий у війську, він тепер переносить і в цивільне життя: уміння діяти в складних обставинах, витримувати напруження та не втрачати самоконтроль стали частиною його характеру. «Стресостійкість у мене на максимумі», — говорить Роман.
Повернення до цивільного життя для нього — не одномоментна подія, а процес, який триває й сьогодні. Він вчиться жити в нових умовах, працювати, знайомитися з людьми, опановувати нову професію та водночас залишатися чоловіком і батьком, яким хоче бути для своєї родини. Особливо важливим для нього є те, що донька Софія ходить до школи, адже після пережитого саме такі прості речі набувають особливого значення.
Власний досвід повернення Роман хоче передати й іншим ветеранам, які тільки починають цей шлях. Він радить не боятися просити про допомогу, звертатися до психолога, якщо самостійно впоратися складно, шукати заняття, яке приносить відчуття сенсу, повертатися до професії або здобувати нові знання. На його думку, важливо не замикатися в собі й не залишатися наодинці з пережитим, а підтримувати одне одного та поступово повертатися до життя.
«Не боятися звернутися до психолога за допомогою, знайти свою справу, хобі або піти навчатися. Життя продовжується, і його потрібно цінувати», — говорить Роман.
Його власна історія сьогодні якраз і є прикладом такого руху вперед. Після служби він не намагається просто повернутися до того життя, яке було до 2022 року, адже війна вже стала частиною його досвіду. Натомість Роман вибудовує нове життя — у новому місті, з новими людьми, роботою та професійними планами. І поруч із ним залишаються ті, заради кого він колись прийняв рішення піти захищати свою країну, — його дружина Марина та донька Софія.
Для ветерана повернення додому не завжди означає повернення до колишнього себе. Іноді це початок нового шляху, на якому доводиться заново вчитися говорити, працювати, будувати стосунки, планувати майбутнє й знаходити своє місце в цивільному житті. Роман Коваль цей шлях проходить крок за кроком — працює, навчається, будує життя своєї родини в Києві й переконується у простій, але важливій речі: після війни життя не закінчується. Воно продовжується, і його справді потрібно цінувати.