Повернення: шлях після служби та поранення
“Найскладнішим у поверненні до цивільного життя було не фізичне відновлення, а щоденні речі — ритм і люди. Після поранення ти стаєш дуже вразливим, і для мене основним викликом було знову навчитися бути серед людей: бачити їх, спілкуватися з ними, витримувати їхню присутність” — історія ветерана Олександра Баталова про адаптивний спорт — не про фізичну форму чи переможні медалі. Це про шлях, коли людина після війни знову відчуває контроль над власним життям, а згодом — і бажання стати опорою на такому ж шляху для своїх побратимів.
Олександр — ветеран, спортсмен і громадський діяч, який сьогодні поєднує особистий досвід відновлення з роботою для інших ветеранів. Під час служби у Збройних Силах України він був командиром відділення у стрілецькому батальйоні. У липні 2023 року, під час бойового виходу під Бахмутом, Олександр зазнав важкого поранення внаслідок підриву на міні та втратив праву ногу.
До повномасштабної війни Олександр жив активним, насиченим життям: працював масажистом-остеопатом, подорожував, фотографував, займався спортом як звичною частиною буденного життя. Після поранення цю логіку вирішив не змінювати. Уже в реабілітаційному центрі, щойно лікарі дозволили підніматися, він почав рухатися — спершу кілька кроків на милицях, потім ще кілька. Для Олександра це було принципове рішення: не зупинятися і не перекладати відповідальність за відновлення на когось іншого. Фізична активність залишилася ключовим інструментом прийняття свого тіла і нових можливостей.
Реабілітація не мала чітких меж, тобто, не закінчувалась на фізичному рівні — вона тривала постійно, змінюючи форми і сенси. Згодом у цей процес почали інтегруватися міжнародні комунікації, поїздки, зустрічі. Це і допомогло зосередитись на думці, що рух — це не лише про відновлення, а й про певну місію.
Адаптивний спорт: відновлення та спільнота своїх
Це знайшло своє логічне продовження в адаптивному спорті, до того ж — у гольфі, пригадує Олександр:
“Я тоді ще був без протезу й ідея пограти в гольф здавалась трохи дивною. Але пропозиція була простою: приїхати, подивитися, навіть не грати, якщо не хочеш. З того часу я й почав грати в адаптивний гольф, у нас з’явилася команда, міжнародні поїздки і змагання. Це був перший крок до адаптивного спорту. Далі був табір і змагання з баскетболу на кріслах колісних. Я чомусь хотів спробувати і поїхав”.
Табір, організований Центром ініціатив “Повернись живим”, став для Олександра важливим насамперед через спілкування і атмосферу відновлення. Поруч були ветерани і військові з подібним бойовим досвідом, з травмами чи пораненнями. Не потрібно було пояснювати свій стан чи доводити щось іншим. У такому середовищі легше включатися в життя — тренуватися, спілкуватися, бути серед людей без додаткового стресу. Далі були змагання ГАРТ для 400 ветеранів у 9 дисциплінах адаптивного спорту, щоб відібрати учасників для міжнародних змагань. Після них Олександр Баталов потрапив до збірної України і братиме участь у міжнародних змаганнях Air Force and Marine Corps Trial у США.
В цілому, адаптивний спорт дав можливість по-іншому подивитись на життя, з іншими інструментами, новими комбінаціями. Як от досвід скелелазіння, з яким до того не зіштовхувався. Це був досвід не на результат, а як виклик: коли ти пробуєш те, чого раніше не робив, і буквально піднімаєшся вгору, працюючи двома руками і однією ногою. Саме це він описує перемоги, що не вимірюються медалями, але дають відчуття руху вперед, відновлення і внутрішньої опори, з якої можна крокувати далі. Та і загалом, спорт наразі для Олександра — не про нагороди:
«Для мене це, знову ж таки, про те, щоб побути серед своїх. Поспілкуватися, посміятися, пограти, отримати цей вайб — задоволення, спокою і відновлення. Це, мабуть, основне. Виклики, з якими там стикаєшся, я сприймаю просто як гру. У мене немає завдання досягати медалей чи якихось неймовірних результатів. Для мене змагання — це спосіб побути. Побути серед своїх, у хорошій компанії, серед хороших людей, які не те що не помічають травму — вони її усвідомлюють і живуть далі».
Від особистого досвіду — до підтримки побратимів
Цей підхід з часом вийшов за межі особистого шляху. Те, що працювало для нього самого, поступово перетворилося на бажання ділитися цим з іншими ветеранами. Наразі Олександр Баталов очолює благодійну організацію Unconquered Foundation.
Організація працює як точка входу для ветеранів у цивільне життя: звертаючись сюди, людина може отримати реальні варіанти інтеграції та подальшого руху. Це, зокрема, навчання з гуманітарного розмінування, інші напрями перекваліфікації, а також розвиток реабілітаційних і спортивних форматів. Окремий напрям у планах — створення власного адаптивного спортцентру для ветеранів і їхніх сімей, щоб вони могли приїжджати, відновлюватися і проходити цей шлях у атмосфері підтримки, принципу “рівний рівному” та з професійною командою.
Олександр ділиться, що часто ветерани приходять у стані вигорання. Формально можливостей багато — навчання, програми, різні активності. Але на практиці люди не завжди розуміють, з чого почати і куди з цим всім рухатись. Вони залишаються наодинці зі своїми травмами, новими станами і необхідністю адаптуватися до зміненого життя. І насамперед людям важливо почути, що вони не самі в цьому процесі, що поруч є підтримка і можливість рухатися далі маленькими кроками.
Коли ветеранам починають показувати різні варіанти — з’являється простір для вибору. Люди поступово включаються, пробують, шукають те, що підходить саме їм. Як говорить Олександр:
«Коли ти робиш якісь речі і бачиш, як вони на тебе впливають, ти хочеш передавати це своїм прикладом».
Саме з цього розуміння і виросла його робота з іншими ветеранами. Він побачив, що далеко не всі мають доступ до адаптивного спорту, активностей чи спільнот — особливо в невеликих містах і громадах. Тому завданням стало не лише бути прикладом, але і розширювати можливості: показувати різні формати, різні шляхи і давати людині шанс знайти свій — там, де вона живе. Адже, наголошує Олександр, навіть маючи травми, поранення і відбитки війни на тілі, важливо не зупинятися і якщо ти про щось мрієш і прагнеш чогось досягти — необхідно рухатися вперед.