Орест Корнукій: «Мій протез — це більше прикольний аксесуар»

Рішення піти до війська

До повномасштабного вторгнення Орест не мав військового досвіду. Однак уже на другому тижні великої війни пішов до ТЦК. Спостерігаючи за тим, що відбувалося в Києві, він не міг просто залишатися осторонь.

На той момент йому ще не виповнилося 25 років, він не мав спеціальної військової підготовки, але хотів бути корисним. Згодом Орест підписав контракт із Збройними Силами України строком на три роки.

Він став навідником у 3-му мотопіхотному батальйоні гірсько-штурмової бригади «Едельвейс».

Перший день у війську Орест не виділяє як окрему подію. Усе відбувалося поступово: навчання, нові обов’язки, адаптація до військового життя.

Одним із найважливіших моментів цього періоду став перший випадок, коли йому довелося допомагати пораненому. Орест проходив поглиблене навчання за напрямом бойової медицини й тоді вперше на власні очі побачив наслідки кульового поранення.

Цей досвід став одним із моментів, коли війна перестала бути абстрактним поняттям. Вона виявилася реальністю, у якій ситуація може змінитися за лічені секунди.

«Сидіти склавши руки якось не по собі було. Я не мав військових навичок, але хотів бути корисним».

Ніч під Бахмутом

Власне поранення Орест отримав під час бойових дій у районі Бахмута.

Під час штурму його разом із кількома військовими направили на підкріплення побратимам. Серед завдань було допомогти пораненим та виконати інші бойові завдання на позиції.

Після надання допомоги одному з побратимів Орест разом з іншими військовими залишився на обороні.

Посеред ночі вони почули звук FPV-дрона. Бійці почали ховатися, але дрон залетів у бліндаж. Він не вибухнув одразу, тому Орест підліз до нього та викинув назовні. Дрон відлетів за край окопу і там здетонував.

Після вибуху пам’ять обривається.

Наступне, що Орест пам’ятає, — він прокинувся під завалами. Конструкція бліндажа впала на військових, притиснувши їх. Доступу до рації не було, а навколо тривали обстріли.

Після кількох прильотів 120-мм мін настала тиша. Побратими, які перебували нагорі, почули тих, хто залишався під завалами, і розпочали рятувальну операцію.

Із п’ятьох військових, які опинилися під завалами разом з Орестом, одного врятувати не вдалося. Він загинув через тривале перебування в закритому приміщенні.

Попри обстріли, поранених вдалося евакуювати. Однак через тривале перебування під завалами та сильне стискання дерев’яною конструкцією одну ногу Ореста врятувати не вдалося. У лікарні Дніпра її ампутували. Іншу ногу довелося оперувати понад 20 разів.

Перше усвідомлення

Прокинувшись після операції, Орест не одразу зрозумів, що сталося. Лише коли зняв ковдру, побачив, що ноги немає.

Першим він попросив у медсестри телефон і зателефонував батькам. Найважливішим було повідомити, що він живий. Уже потім довелося сказати про ампутацію.

До нього приїхали мама, батько, двоюрідна сестра та хресна мама. Близькі намагалися допомогти в усьому, іноді навіть надмірно опікуючись ним. Для них це теж був новий досвід — вони вчилися розуміти, яка підтримка справді потрібна людині після важкого поранення.

Після Дніпра Орест продовжив лікування та відновлення. Поступово почав звикати до нового стану тіла й заново вчитися виконувати звичні рухи.

Довгий шлях реабілітації

Реабілітація почалася у Львові. Місто стало одним із перших випробувань: бруківка, милиці та крісло колісне значно ускладнювали пересування.

Згодом Орест продовжив відновлення в Івано-Франківську. Там розпочалася підготовка до протезування: загоювалися шви, формувалася кукса, виготовляли тестовий протез.

Проте процес відновлення не був прямим. Приблизно через місяць ходіння на протезі з милицями кукса почала сильно набрякати. Довелося знову оперувати ногу, а реабілітацію призупинити більш ніж на місяць.

У цей період особливо важливою була присутність близьких. Рідні та друзі приїжджали майже щодня.

Орест бачив, як вони ходять містом, займаються своїми справами, живуть звичайним життям. І поступово в нього з’явилося бажання знову стати його частиною.

Повернення до роботи

Важливим етапом став вихід на першу роботу після поранення — у ветерансько-цивільному просторі Petros.

Щоденні справи, спілкування з людьми та нові завдання допомогли Оресту відчути, що життя поступово набуває звичного ритму.

«Як тільки почав там працювати і жити звичайне життя, тільки тоді я зрозумів, що я такий, як і всі, просто на протезі, і що мій протез — це більше прикольний аксесуар».

Для Ореста це стало важливим внутрішнім переломом. Протез перестав бути символом того, що він втратив, і став частиною його нового життя — інструментом, який дозволяє рухатися далі.

Нове життя — без паузи

Сьогодні Орест працює менеджером у Petros. До ковальської та зварювальної справи поки не повернувся — на протезі це значно складніше, хоча думка спробувати знову в нього є.

Натомість він відкриває для себе нові заняття. Навчається стріляти з лука, цікавиться автомобілями та пробує все, що здається йому цікавим. Часто це ще й можливість перевірити, як протез дозволяє адаптувати різні активності.

У майбутньому Орест планує започаткувати власну справу. Поки не поспішає — хоче спочатку здобути необхідні знання та досвід.

Пережите змінило і його ставлення до звичайних речей. Сьогодні для нього важливо цінувати час із близькими, зустрічі з друзями, можливість працювати, пробувати нове та просто проживати день.

Бо після того, що сталося під Бахмутом, можливість бути тут і зараз для нього має особливу ціну.

Яким має бути повернення ветеранів

На думку Ореста, суспільству варто бачити у ветеранах передусім людей, а не лише їхній військовий досвід або поранення.

Після служби люди повертаються до роботи, родини, друзів, захоплень і планів. Комусь потрібен час на адаптацію, комусь — фізична реабілітація, а комусь — просто можливість самостійно визначати, як жити далі.

Важливою є і підтримка близьких. Після важкого поранення природно хотіти допомогти в усьому. Проте з часом надмірна опіка може заважати поверненню самостійності. Підтримка має допомагати людині відновлювати контроль над власним життям, а не забирати його.

Далі — своїм шляхом

Історія Ореста Корнукія не закінчилася в лікарні. Після ампутації були операції, реабілітація, протезування та поступове повернення до повсякденності. Тепер є робота, нові захоплення, професійні плани та мрія про власну справу.

Його шлях показує, що повернення до цивільного життя не відбувається одним великим кроком. Це десятки маленьких рішень: спробувати ще раз, вийти з дому, пройтися містом, почати працювати, опанувати нове заняття, поставити перед собою наступну мету.

Поранення назавжди змінило життя Ореста. Але не поставило його на паузу.

Попереду — нові справи, нові цілі й нові спроби. Уже з протезом, але все так само своїм шляхом.