Олена Савьолова: «Я хотіла створити місце, де ветерани можуть просто бути»

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олена не знала, що саме може робити. Разом із подругами вона пішла шукати, де потрібна допомога:

«Починала я волонтером, коли розпочалося повномасштабне вторгнення. Я не знала, що мені робити. Ми пішли з моїми подругами шукати, де потрібна допомога. І потім в один момент нам сказали, що в нашому ТРО дуже сильно збільшився штат, і на кухні не встигають роздавати їжу і так далі. От, власне, так я туди потрапила. Я допомагала, кожного дня ходила то на роздачі їжі, то готувати. Зранку до вечора. Єдине, що мене тоді відрізняло від військових, це те, що вони там залишались ночувати, а я їздила додому».

У березні батальйон відокремився від бригади, і на кухні з’явилося вакантне місце. Олені запропонували оформитися офіційно. Спочатку це прозвучало як жарт, втім, посада дійсно була і дівчина на неї погодилась. Так почалась її служба у війську. У квітні батальйон виїхав, а Олена залишилася в Хмельницькому. До підрозділу вона підтягнулася вже у червні. Спершу знову була кухня, але досить швидко з’явилася й робота в штабі:

«Я займалася розслідуваннями про зникнення майна в ході бойових дій, допомагала заступнику з морально-психологічного забезпечення ці розслідування вести. Власне, це і була моя основна робота. З часом я вже стала начальницею продовольчого складу, тому що в нас служби почали відокремлюватися вже у 2023 році. Я поєднувала в собі багато чого».

Підрозділ Олени проходив Харківський напрямок, потім Миколаївщину й Херсонщину:

«Спочатку це була Харківська область. Батальйон проходив Харківський наступ тоді, у 2022 році. А потім ми переїхали в Миколаївську область, пройшли Миколаївський наступ і Херсонський, і тоді вже стали на обороні правого берега Херсону».

До війська Олена вже мала досвід самостійної роботи. Спершу працювала в банку, потім відкрила ФОП і займалася торгівлею речами н. Після служби вона анулювала ФОП, бо не знала, чим хоче займатися далі. Але згодом повернулася до ідеї власної справи - вже у сфері кав’ярень.

Повернення до цивільного життя почалося для Олени з формальностей у ТЦК. І саме там вона вперше після служби зіткнулася з фразою, яка прозвучала для неї як знецінення:

«Коли ми повертаємося до цивільного життя, перше, що ми робимо, — приходимо в ТЦК. Там ми стаємо на облік. У мене там була дуже «класна» фраза від одного дядьки. Він спитав: «О, а ви що, молодший сержант?» Я така: «Так». Він каже: «І довго ви до цього йшли?» Я кажу: «Більше року». Він каже: «А в нас дівчатка зразу отримують таке звання». Я йому відповідаю: «Ну, це класно, дякую. Дякую, що ви мене так гарно знецінили, бо я рік добивалась цього на бойових, а по факту у вас дівчатка зразу отримують». Це такий перший крок».

Далі був кінець 2023 року в Хмельницькому. Олена каже, що тоді не знала, чи в місті вже існував ветеранський простір. Принаймні вона про нього не чула. А бажання виходити з дому майже не було:

«Коли ти у війську приїжджаєш у відпустку, ти з друзями побачився, з рідними та й немає тих 15 днів. Десь походив, поїздив. А тут пройшло 10-15 днів, а потім таке враження: а що, знов треба? Ні, не треба вертатися назад. Такий якийсь трошки сюр у голові. Ти не розумієш, немає якогось сприйняття, що ти реально звільнений, що тобі реально нікуди не треба їхати. І не було тоді ще шляху ветерана як такого прокладеного».

У цей час Олена й чоловік були вдома. Вони обоє шукали, чим займатися далі. Чоловік не зміг лишатись у цивільній сфері і наприкінці травня 2024 року знову пішов у військо. Олена вирішила, що напряму пов’язувати своє життя з армією більше не хоче. Поворотним моментом стала робота баристою. Для Олени це була не просто робота, а спосіб знову вийти до людей:

«Мені трапились дуже гарні люди, які взяли мене на роботу. Я пішла працювати баристою. Це був такий мій виклик: мені треба було вийти в люди. Я не могла спілкуватися просто. І от ці люди мене взяли на роботу, за що я їм дуже вдячна. Власне, там почалося спілкування з людьми, почалася соціалізація. Виявилось, що люди не такі страшні. Так, багато кого не цікавить війна, але треба навчитись абстрагуватися від цього. Не всі думають про війну, не всі думають про те, що відбувається. Треба це прийняти просто як факт. Воно таке є, і ти цього не зміниш».

Сьогодні у своїй кав’ярні Олена вже сама намагається змінювати ставлення людей до важливих речей. Наприклад, через хвилину мовчання.

Ідея мати власний заклад була з Оленою ще з дитинства. Вона не впевнена, що тоді уявляла саме ресторан, але точно пам’ятає бажання годувати людей:

«Я взагалі з дитинства мріяла створити ресторан, я дуже хотіла. Не знаю, чи в моїх дитячих мріях був саме ресторан, але я хотіла годувати людей, напевно. Потім воно трошки пішло на задній план, бо я думала, що це дуже важко реалізувати. Власне, підштовхнуло мене те, що мене взяли на роботу баристою».

Ще одним поштовхом стала ситуація з чоловіком. Йому потрібно було зробити операцію на коліні, після якої він місяць-два не міг ходити. Олена мала звільнитися з роботи, щоб бути поруч. І саме тоді чоловік запропонував їй подумати про власну справу. І зваживши все – Олена погодилась. Згодом вона зрозуміла, що для запуску потрібні більші витрати, ніж вони очікували. Тоді Олена вирішила податися на грант від «Дії» для військових:

«І от так вийшло переплетіння дитячих мрій, надання впевненості від чоловіка, бажання самореалізації, бо насправді мені важко працювати на когось зазвичай, плюс мій попередній досвід, що я була ФОПом. Але переважно основна штука – це те, що я в дитинстві хотіла щось своє мати, пов’язане зі сферою харчування. І те, що чоловік мене підтримав, сказав: ти точно зможеш, давай бери щось і роби».

Особиста історія Олени теж пов’язана зі службою. Зі своїм чоловіком вона познайомилася на бойових. Їхні стосунки розвивалися в зоні бойових дій, а одружилися вони під час відпустки: приїхали додому, оформили шлюб і повернулися назад.

Олена каже, що виходи чоловіка на Кринки були для неї одним із найважчих періодів. Під час одного з них він раптово перестав виходити на зв’язок, і ніхто з побратимів не відповідав на її повідомлення й дзвінки. Згодом їй подзвонили з його номера:

«Він каже: “Заюсь, ти можеш мене звідси забрати?” Його вже вивели. У нього була акубаротравма важкого ступеня через дуже високий тиск. До того він пережив ще три легкі контузії. І я думаю: “Тепер зрозуміло, чому ніхто не відповідав”. Зараз це звучить навіть трохи смішно, а тоді було дуже сумно».

Власний досвід служби допомагає Олені краще розуміти, що відбувається з чоловіком на фронті. Він розповідає їй, куди їде, вона знає його командування, район виконання бойових завдань і розуміє різницю між відстанями до лінії зіткнення. Це не прибирає тривоги, але допомагає їй структурувати ризики й не губитися в невідомості. Попри це, Олена не приховує: їй боляче, що чоловік знову повернувся до війська. Водночас вона розуміє, чому це сталося: коли він намагався повернутися до цивільного життя, видимого маршруту адаптації для ветеранів ще майже не було:

«Зараз я вже знайома з ветеранським простором і багатьма програмами, які допомагають ветеранам адаптуватись, соціалізуватись, розвиватись і зрозуміти, куди вони хочуть рухатися далі: у власний бізнес, кар’єру, політику чи роботу в громаді. Зараз я бачу, які є можливості. Тоді такого не було. Він більше закрився і вирішив, що знову піде в армію, бо не бачив інших можливостей для себе. А я завдяки тому, що мене тоді взяли баристою, пішла далі, почала цікавитись і повністю адаптувалася. У сім’ї це виливається в те, що мій чоловік досі в армії, і мені від цього сумно. Але з іншого боку я можу зрозуміти його трохи краще. Це важке питання».

Перший заклад Олени вже працює як кав’ярня, а от другий вона відкриває у зовсім іншому форматі. Це буде не просто міське місце з кавою, а безпечний хаб для тих, хто пройшов крізь досвід війни:

«Я не назву це просто кав’ярнею, це буде кав’ярня-простір. Власне, для ветеранів, ветеранок, членів їхніх сімей і всіх, хто підтримує армію, не розмовляє російською мовою і так далі».

Свій перший бізнес вона створювала як класичну кав’ярню, де можна посидіти чи забігти на кілька хвилин. Але навіть у швидкому форматі для Олени було принципово тримати планку якості:

«Ми готуємо на спешелті-зерні, для мене це важливо. Я хотіла поєднати швидкий формат to go зі спешелті, тому що зазвичай у таких місцях пропонують простіші бленди або робусту. Мені ж хотілося надавати цінність каві. Насправді всі кажуть “вийти на каву”, але це ж не просто про напій, правда? Це поговорити, чимось поділитися — у когось це робоча зустріч, у когось побачення з рідними чи друзями. Хочеться, щоб це наповнювало місце».

Новий проєкт у центрі міста Олена бачить насамперед точкою опори — місцем, де можна зустріти людей зі схожим життєвим бекграундом та відчути спокій без зайвих пояснень:

«Ці два проєкти повністю розділені. Той, що зараз на етапі відкриття, створюється конкретно для військових та їхніх родин, щоб вони прийшли й отримали підтримку. Там будуть арттерапевтичні заходи, які проводитимуть кваліфіковані психіатри. Ми хочемо створити коло спілкування. Просто от ти йдеш по місту й хочеш з кимось зустрітися, бо нема з ким поговорити, а потрібна людина, яка розуміє твій шлях. Ти пишеш у загальний чат, ви зустрічаєтесь тут і говорите».

Головне відчуття, яке має виникати у людей одразу на порозі цього простору, — повна безпека:

«Спокій. За ними ніхто не женеться, від них ніхто нічого не хоче. Вони просто є, вони отут і вони зараз. Їм ні про що не треба думах. Вони просто прийшли відпочити, перезавантажитись, а можливо, набратися якихось нових позитивних емоцій».

Вже зараз, у діючій кав’ярні, Олена намагається підтримувати своїх. Наприклад, свіжу випічку та круасани вона замовляє у побратима Богдана, який був поруч ще на початку її цивільного шляху:

«У моєму закладі є стовідсотково два постачальники ветеранського бізнесу. Перший — Богдан, про якого я вже згадувала, він мене дуже сильно підтримував. Він займається випіканням, у нього дуже класні круасани. Ми беремо їх і робимо свою солону начинку».

Іншим партнером став її чоловік. Для Олени це не просто закупівля десертів, а й далекоглядна сімейна стратегія, адже вона вже зараз готує підґрунтя для його повернення з фронту:

«Наш другий постачальник — мій чоловік. Зараз ми паралельно займаємося створенням повноцінного кондитерського цеху в окремому гарному приміщенні. Він виготовляє десерти, тому це співпраця, поєднана з сімейною підтримкою. Чоловік зараз діючий військовий і не може повноцінно цим займатися, тому я багато в чому допомагаю: у створенні, навіть деколи у продуктах. Це така подушка, на яку він повернеться після демобілізації. Дуже важливо, коли в людини є чим займатися одразу».

Саме тому для Олени настільки принципово, щоб у суспільстві про ветеранів і ветеранок розповідали не лише через службу чи травматичний досвід, а й через те, ким вони є і ким можуть бути після повернення.