«Немає нічого складнішого і важливішого за піхоту»: історія Тимура Леона
До повномасштабної війни Тимур Леон із позивним «Лео» планував професійну спортивну кар’єру та працював рятувальником у басейні. Після початку вторгнення волонтерив, а згодом долучився до Третьої штурмової бригади. Пройшов Бахмут, дістав поранення під час штурму Андріївки, повернувся до підрозділу й став командиром відділення.
Сьогодні він служить у 125 ОВМБр Третього армійського корпусу, працює в соціальному напрямі, розвиває патріотичне виховання молоді, ветеранську спільноту та адаптивний спорт.
Служба, молодіжний рух і соціальні проєкти
Сьогодні робота Тимура поєднує військову службу з проєктами для молоді, військовослужбовців і ветеранів. Окрему увагу він приділяє Житомирській області:
«Сьогодні у моєму житті поєднуються служба, робота з молоддю і ветеранські проєкти. На Житомирщині я розвиваю патріотичне виховання молоді «Центурія» та допомагаю втілювати ініціативи Ветеранського корпусу. А мультиспортивні змагання «РУХ» стали нашим власним форматом для військовослужбовців і ветеранів, який уперше вдалося реалізувати у Третьому армійському корпусі».
До Ветеранського корпусу Тимур долучений як член правління. У межах об’єднання він допомагає втілювати проєкти, пов’язані з Житомирською областю.
Від професійного спорту й волонтерства до війська
До 2022 року головною справою його життя був професійний спорт:
«До повномасштабного вторгнення я планував професійну кар’єру у спорті й, у принципі, жив цим. З початком повномасштабної війни я присвятив себе війні та всьому, що з нею пов’язане. Інакше я просто не зміг би морально. Я також не міг залишитися осторонь таких історичних подій і не зробити свого внеску в майбутнє країни».
Після початку повномасштабного вторгнення Тимур волонтерив. Коли вирішив офіційно долучитися до війська, мав вибір між різними підрозділами, але обрав Третю штурмову бригаду:
«Вибір підрозділів у мене був достатній, бо у своїх діях я насамперед доброволець. Третю штурмову я обрав, бо там воювали хлопці, близькі мені за духом. Я знав, що з ними можна без сумніву йти на будь-яке завдання».
Перед початком служби Тимур проходив підготовку у Великій Британії та Україні. Водночас перехід від цивільного життя до війська не став для нього різким, адже ще до офіційного вступу до ЗСУ він був занурений у війну:
«Грубо кажучи, від початку повномасштабного вторгнення я вже не був цивільним, хоча офіційно ще не був у ЗСУ. Тому сам перехід майже не відчувався. Я вже багато чого вмів і знав. Бував і на лінії фронту».
Щоденна підготовка і Бахмутський напрям
Шлях Тимура як штурмовика почався під час боїв на Бахмутському напрям. Його підрозділ виконував завдання поблизу Кліщіївки та Андріївки, а між виходами військові постійно тренувалися:
«Ми багато тренувалися, вільного часу майже не було. Зранку було кросфіт-тренування, потім теоретичний матеріал, а далі полігон для відпрацювання навичок або медицина. Коли надходило завдання на штурмові дії, ми проводили планування з командирами різних рівнів і вже точково готувалися до конкретного сценарію. Це було інтенсивно й по-своєму цікаво, особливо в контексті того часу».
Під час штурму Андріївки Тимур виконував роль командира групи, тому мав ухвалювати рішення не лише за себе:
«Ще на етапі логістики я вирішив іти пішки раніше визначеної точки висадки. Ми заїжджали останніми, і я розумів, що ворог уже, ймовірно, чекає на нас із вогневими засобами. Щоб зберегти групу, я повів її пішки дорогою, обабіч якої все було заміновано. Можливо, саме це допомогло нам дійти неушкодженими ще до початку штурму».
У той момент, за його словами, не було часу окремо осмислювати вагу відповідальності. Потрібно було приймати рішення, яким довіряли підлеглі, а аналізувати їх уже після завершення дій.
«Лео, вставай»: побратими, яким він завдячує життям
Серед багатьох історій зі служби найбільше Тимурові запам’ятався момент поранення, коли він опинився на межі життя і смерті. Через значну втрату крові сил майже не залишалося:
«Я втратив багато крові, тому мені вже нічого не хотілося, тільки відпочити. Побратимам, які мене витягували, я буду завдячувати все життя. Це Хрустик і Лис, особливо Лис, який кричав, щоб я зібрав сили й не здавався: «Лео, вставай! Я на тебе кричу, але я тебе люблю». Що може бути ціннішим і вагомішим, я не знаю».
Спорт допомагав Тимурові ще під час бойових дій. На завданнях він був кулеметником, носив значну вагу й долав великі відстані ще до початку штурмів:
«Я носив на собі 50-60 кілограмів. Інколи доводилося йти до восьми кілометрів ще до початку штурму. Спорт тримав мене в тонусі та допомагав витримувати ці фізичні навантаження. Після поранення найнестерпнішим для мене було довго лежати».
Щойно з’явилася можливість ставати на милиці, він почав вибиратися з лікарні до спортивного залу. Там робив жим лежачи, а після переїзду додому поступово збільшував навантаження:
«Вдома продовжив лікування, але водночас збільшив навантаження, бо війна і моя основна зайнятість залишилися там. Просто постійно лежати вдома я не міг. Психологічно мені було комфортно в залі, і це допомагало швидше відновлюватися для повернення в підрозділ».
Повернення у ролі командира відділення
Після поранення Тимур повернувся до підрозділу вже командиром відділення. Тоді військові готувалися до Авдіївської кампанії, хоча ще не знали, яке саме завдання на них чекає:
«Я не дуже хотів цієї посади, бо вона означає відповідальність за життя інших. Командир відділення має бути особовому складу за маму і за батька, усього навчити й бути впевненим, що люди все знають і всім забезпечені. Це одна з найскладніших посад. Для мене немає нічого складнішого і важливішого за піхоту».
Ветеранський корпус як середовище своїх
Ветеранський корпус об’єднує військових, ветеранів, їхні родини, волонтерів та інших людей, причетних до мілітарного середовища, незалежно від підрозділу. Тимур бачить його головним завданням створення сильної спільноти зі спільними цінностями й бажанням розвиватися:
«Я не хочу, щоб це була просто організація, яка надає послуги військовим і ветеранам. Послуга важлива, але вона не повинна бути кінцевою точкою. Набагато важливіше створити середовище, у якому самі учасники спільноти можуть відкривати нові можливості один для одного. Людина має приходити не лише по допомогу, а й ставати частиною середовища, де може бути корисною іншим і реалізовувати власні ідеї».
Такими можливостями можуть бути бізнес, працевлаштування, спільні соціальні проєкти, власні ініціативи, спорт, навчання або якісне дозвілля. Йдеться не про спільноту, побудовану лише навколо статусу й постійної компенсації, а про умови для подальшого руху та активної участі в житті суспільства:
«Найважливіше, щоб ця спільнота сама генерувала нові проєкти. Її учасники можуть приходити зі своїми ідеями, об’єднуватися, знаходити партнерів, запускати бізнеси, соціальні ініціативи та спортивні заходи. Військовим і ветеранам важливо зрозуміти, що сама послуга не змінить їхнього життя. Потрібно рухатися далі й реалізовувати себе, можливо, вже у нових напрямах».
«РУХ»: змагання, які мають стати українським продуктом
Ідея мультиспортивних змагань «РУХ» виникла у Тимура разом із його тренером Олексієм Соловйовим після досвіду участі у схожих змаганнях у США. Вони вирішили створювати власний формат для українських військовослужбовців і ветеранів:
«Ми хотіли створити свій продукт, щоб уже інші країни приїжджали й брали участь у нас, адже в Україні потреба в таких змаганнях набагато гостріша. Концепція полягала в поєднанні спортивної програми з українською культурою. Саме тому наш захід відкривав ансамбль Вірського. Коли ми започатковували змагання, Ветеранського корпусу ще не існувало».
Перші змагання відбулися у Третьому армійському корпусі. Сьогодні адаптивний спорт став для Тимура радше окремим напрямом роботи: на власну підготовку й участь у змаганнях часу майже не залишається.
Люди поруч і спільна мета
Рухатися далі Тимурові допомагають люди, яких він зустрів на своєму шляху, підтримка дружини та незмінна мета, що залишилася з часів служби у піхоті:
«Найбільше мене мотивує мій колектив, який я здобув, пройшовши цей шлях. У цивільному житті я навряд чи зустрів би стільки гідних людей. Поруч моя дружина, яка любить мене й підтримує будь-які мої авантюри. А мета залишається тією самою: зробити все, щоб моя країна продовжувала існувати, розвиватися й будувати своє світле майбутнє».
На фронті, говорить Тимур, військові діють не заради особистих цілей, а для загального блага. Цей принцип він прагне продовжувати й у тилу, а власне майбутнє пов’язує з результатами своїх дій і здобутків:
«Дійте й не бійтеся складнощів, бо вони роблять нас сильнішими. Не втрачайте віри в майбутнє, інакше для чого було все, що ми зробили до цього. Ідіть до своєї мети, якими б не були перепони. Все можливо».