Найважче на війні — не втратити в собі людину, а після повернення — не закам’яніти
Своє цивільне життя до повномасштабного вторгнення Володимир описує як безперервний потік творчості, спорту та постійного самовдосконалення. Він народився в Маріуполі, а вступити до театрального училища вирішив за порадою сестри, яка сподівалася таким чином уберегти його від поганої компанії. Вступив із першої спроби, а у 2007 році його зарахували до трупи театру імені Лесі Українки, де він пропрацював 17 років. В останній рік перед повномасштабною війною грав до 28 вистав на місяць.
Паралельно з акторством Володимир усе життя займався спортом: із дитинства — вільною боротьбою, згодом плаванням, а після переїзду до Києва — пауерліфтингом, важкою атлетикою, кросфітом і гонками з перешкодами. Брав участь у змаганнях і здобував медалі. Також займався музикою, мав кілька власних музичних колективів, останнім із яких був кабаре-бенд «А’ля Partеrr», і дуже любив готувати:
«Це було насичене творче життя: театр, кіно, музика, спорт, постійні зйомки. Але з початком війни я почав поступово перетворюватися на військовослужбовця».
Рішення стати на захист країни було для Володимира природним і невідкладним кроком, попри те, що за медичними документами він узагалі не підлягав військовій службі. За іронією долі, напередодні вторгнення він розглядав військову форму винятково крізь призму акторського перевтілення:
«Я не чекав, поки за мною прийдуть, а пішов добровольцем сам із перших днів. Ще 23 лютого 2022 року я зустрічався зі справжнім командиром, бо готувався грати військового на сцені й прагнув краще зрозуміти свого персонажа. А вже за три дні мені довелося жити цією роллю по-справжньому. У моєму військовому квитку взагалі є позначка “непридатний навіть у воєнний час”, але я все одно пішов. Це не був якийсь свідомий геройський вибір — це був єдиний можливий для мене крок у тій ситуації».
Бойовий шлях Володимира у лавах Сил Оборони України був складним і загартував його від звичайного бійця до офіцера, якому довірили керувати підрозділами під час найважчих оборонних операцій на сході країни. Із перших днів повномасштабного вторгнення він долучився добровольцем до батальйону «Свобода». На той час підрозділ ще не мав офіційного статусу — його отримали вже після боїв за Бахмут. Володимир починав службу звичайним солдатом, пройшов Рубіжне та Сіверськодонецьк:
«У Сєвєродонецьку загинув командир роти, і я взяв управління під своє крило. Це була моя рота та додаткові сили — загалом близько 142 людей. Після цього були важкі бої за Бахмут і Курдюмівку, де я вже офіційно обійняв посаду командира роти. Пізніше, у Спірному, ми формували штаб, і я перейшов до управління боєм батальйону. Так я пройшов увесь шлях від піхотинця до управління батальйоном — від солдата до капітана».
За роки повномасштабної війни Володимир пройшов запеклі бої, виходи з оточення та пережив шість контузій у Бахмуті, Курдюмівці, Сєвєродонецьку й Рубіжному. Цей шлях сформував його як командира, відповідального за 142 людські життя. Однак найскладнішим у бойових буднях він вважає не лише фізичну небезпеку, а й внутрішню боротьбу за збереження власних людських цінностей:
«Найважче на цьому шляху навіть не сама передова, а постійне перемикання між цивільним життям і фронтом — від цього когнітивного дисонансу постійно штормить. Але мене тримає те, що там залишаються мої побратими. Війна — це не романтика, а важка щоденна робота, і головне завдання на ній — не втратити в собі людину».
Попри суворі фронтові умови та бойові завдання, акторське покликання й позивний «Артист» неодноразово допомагали Володимиру підтримувати дух побратимів і повертати їм відчуття мирного життя. Після поранення, перебуваючи у шпиталі, він організував для побратимів та їхніх родин похід до театру. Під час війни Володимир і сам зіграв у кількох виставах:
«Мій позивний — “Артист”, тому його потрібно виправдовувати. Побачити серед усього того мороку своїх хлопців у залі поруч із дружинами та дітьми, спостерігати, як вони на кілька годин знову стають звичайними людьми, — це закарбувалося в пам’яті найбільше. Саме тоді я усвідомив, що моя цивільна професія не втрачена й також може служити нашій спільній справі».
Пройшовши крізь пекло боїв, Володимир відверто говорить про найважчі психологічні наслідки війни: біль від втрати близьких людей і внутрішнє вигорання, яке загрожує закам’янінням душі:
«Найскладніше на війні — втрачати людей. І те, що приходить після цих втрат, — чітке усвідомлення, що ми мусимо помститися за кожного, кого вже немає поруч».
Війна має і високу внутрішню ціну. У 2022 році, повернувшись додому після боїв під Бучею, Володимир відчув, ніби в ньому «щось людське просто здохло». Він сидів на кухні, пив, без упину палив, плакав і був переконаний, що і з акторством, і з ним, як із нормальною людиною все скінчено.
«Найважче — нести цей тягар у собі й не закам’яніти. Виникає парадокс: зовні ти стаєш значно холоднішим і жорсткішим, а всередині душа, навпаки, робиться сентиментальнішою».
Повернення з передової до цивільного середовища виявилося для воїна тривалим і складним процесом. Вирішальну роль у ньому відіграли професійна діяльність і чітка самодисципліна:
«Повернення до цивільного життя не відбувається миттєво, як за клацанням вимикача, і в мене воно досі повністю не завершилося. Після першого повернення з фронту я був упевнений, що назавжди поховав свою професію та самого себе».
Витягла Володимира робота за фахом. Ще під час перебування у шпиталі йому запропонували роль у стрічці «Позивний “Тамада”». Вона стала для нього справжньою реабілітацією і повернула надію на те, що він знову зможе грати. Далі розпочався повільний шлях відновлення — крок за кроком:
«Дисонанс між перебуванням на фронті та вдома досі залишається найважчим випробуванням. Адаптація — це не кінцева точка, а щоденна робота над собою: дотримання режиму, спорт і підтримка людей поруч».
Сьогодні Володимир продовжує поєднувати військову службу з творчістю, знаходячи баланс між обов’язком захисника та покликанням митця:
«Наразі я продовжую службу на посаді офіцера управління боєм. Паралельно намагаюся поступово повертатися до професійного життя: іноді граю у театрі імені Лесі Українки, готую власні проєкти, про які незабаром розповім. Тому зараз у мені співіснують три світи: офіцер, актор і людина, яка розповідає наші власні історії».
Головним джерелом натхнення, яке дає Володимиру сили долати труднощі та будувати плани на майбутнє — сім’я:
«Найбільше мене мотивує син. Коли народився Ярема, у моєму житті з’явився справжній глибокий сенс. Маю безліч планів щодо його виховання: хочу, щоб він займався музикою, спортом, вивчав мови та ріс вихованою людиною. І саме заради цього майбутнього нам потрібно закінчувати цю війну».
Володимир називає себе «досягатором»: для нього критично важливо постійно ставити перед собою цілі та впевнено їх досягати. Так він жив усе життя. Водночас його мотивують і прості людські мрії — побудувати власний будинок, подорожувати та бути щасливою людиною.
Спираючись на власний шлях відновлення, Володимир дає щирі й практичні поради побратимам, які лише починають адаптуватися після служби. Насамперед він наголошує: відчуття, ніби всередині щось зламалося, є цілком нормальним і не означає, що зламалася сама людина. Важливо дати собі час, адже людська природа здатна поступово переплавити навіть найважчий травматичний досвід:
«Став перед собою маленькі щоденні цілі й досягай їх одну за одною — саме цей “режим досягатора” тримав мене у найважчі моменти».
Ще одна важлива опора — розпорядок дня, спорт і самоконтроль. Завдяки суворому режиму Володимир скинув 40 кілограмів і готував собі корисну їжу навіть на фронті. За його словами, тіло завжди тягне за собою голову вгору.
«І найголовніше — у жодному разі не ізолюйся від світу. Поруч завжди є надійний побратим: спирайся на своїх людей і сам будь опорою для когось. Дорога до цивільного життя справді існує: я колись думав, що поховав свою професію, а вона знову до мене повернулася».