«Ми потрібні тут не менше, ніж на війні»: історія морпіха Романа Чєрнєва
Роман Чєрнєв говорить про свій шлях як про послідовність рішень і випробувань, які поступово змінювали його життя.
«Мій шлях — це шлях трансформації. Від цивільного — до поліцейського, від поліцейського — до полоненого, від полону — до морського піхотинця, і сьогодні — до роботи у ветеранській політиці», — каже він.
«Це досвід, який змінює тебе назавжди»
До повномасштабного вторгнення Роман служив у батальйоні поліції особливого призначення ГУНП в Запорізькій області, виконував завдання в зоні АТО та ООС, а 24 лютого 2022 року зустрів у Мелітополі. Після цього був полон, звільнення і повернення до служби — вже у складі 38-ї окремої бригади морської піхоти імені гетьмана Петра Сагайдачного.
Його бойова служба проходила на кількох напрямках — Донецька, Луганська, Запорізька та Херсонська області.
Озираючись на своє життя двадцятирічної давнини, Роман зізнається, що тоді не повірив би у власне майбутнє:
«Ні, не повірив би. Це сприймалося як політика, як кризи, як складний період становлення держави».
Події в країні — політичні конфлікти, нестабільність, напруга — не виглядали як переддень великої війни. Лише згодом стало очевидно, що це були сигнали значно глибших процесів. Водночас він додає, що ще тоді формувалося внутрішнє відчуття відповідальності: «Мабуть, уже тоді було розуміння, що за свою землю і людей інколи доводиться боротися не словами, а діями».
На запитання, чи пішов би він воювати знову, знаючи весь подальший шлях, Роман відповідає впевнено:
«Так. Без вагань. А якщо чесно — маючи сьогоднішній досвід, я б зробив ще більше».
«Найважче — це полон. І найболючіше — це втрати. Кожне втрачене життя — це те, що ти несеш із собою далі».
Роман говорить про війну як про особистий досвід, у якому найбільшу вагу мають втрати і пережите. Серед усього найбільш визначальним для нього стала втрата дому:
«Це відчуття, що ти залишаєш частину себе там, де був твій дім — це те, що ламає і водночас формує заново».
За його словами, після цього змінюється не лише світогляд, а й сама людина — формуються інші цінності та інше розуміння до світу навколо.
Повернення до цивільного життя не стало моментом полегшення. Роман згадує цей період як складний і внутрішньо суперечливий, коли водночас з’явилося чітке усвідомлення, що життя вже не буде таким, як раніше:
«Було відчуття спустошення. Було відчуття, що я зробив недостатньо. Було бажання повернутися назад. Я вже інша людина. І назад “як було” — вже не буде. Саме тому він обрав не зупинятися, а діяти. Для мене це було не про відпочинок. Це було про пошук себе. Коли ти дієш — ти тримаєшся. Коли зупиняєшся — тебе наздоганяють думки».
«Дружина — це людина, яка буквально боролася за мене»
Опорою у цей час стала родина, — говорить Роман, згадуючи підтримку дружини під час полону і після повернення. Його чекала донька, яка вірила в нього, і мама, яка, як і всі матері, чекала не героя, а просто живого сина. Саме ці люди допомогли йому пройти етап адаптації.
Після поранень, інвалідності та інсульту змінилося і ставлення до фізичної активності. «Тепер це більше про відновлення і дисципліну», — пояснює він. Йдеться не про рекорди, а про щоденну роботу над собою, уважність до власного тіла і поступовий рух вперед. «Головне — не те, скільки ти підняв чи пробіг. А про те, що ти не здався».
«Це не просто робота — це продовження служби, але вже в іншій формі».
Сьогодні Роман Чєрнєв працює у сфері ветеранської політики і сприймає це як продовження служби. Він займається розвитком ветеранських ініціатив, працює над системними рішеннями і прагне змінити підхід до підтримки тих, хто повертається з війни:
«Моя мета — щоб ветеран в Україні мав не лише статус, а реальну підтримку, можливості і повагу».
Говорячи про те, що допомагає рухатися далі, він називає родину, віру і відчуття відповідальності перед загиблими — це не дає зупинитися. Це дає розуміння, заради чого рухатися далі.
Його порада іншим ветеранам звучить просто і прямо: «Не закриватися. Я знаю, як це — коли хочеться відмежуватися від усього. Але саме це — найнебезпечніше». Він говорить про необхідність шукати себе, пробувати, не боятися помилок і приймати допомогу. І додає: «Ми потрібні тут. У цивільному житті. Не менше, ніж на війні».