«Хто, як не ми»: історія ветерана Олексія Тищенка
24 лютого 2022 року для Олексія Тищенка, як і для мільйонів українців, життя розділилося на «до» і «після». До повномасштабного вторгнення він працював на Старинській птахофабриці, мав диплом магістра за спеціальністю «Землеустрій та кадастр», здобутий у Національному університеті біоресурсів і природокористування України, а до цього встиг попрацювати в аеропорту «Бориспіль», у таксі та на інших роботах. Проте, коли російські війська прийшли на українську землю, вибір для нього був очевидним:
«Ми з друзями сказали собі: "Хто, як не ми?". Не чекали ні дня: спочатку поїхали до військкомату, а коли одразу не вдалося оформитися, звернулися до Бориспільської міської ради, отримали зброю й чекали ворога на підступах до міста», — згадує він.
Так розпочалася служба Олексія у складі 114-ї окремої бригади територіальної оборони.
За майже чотири роки війни він пройшов кілька військових спеціальностей. Спочатку був водієм, згодом — піхотинцем, а наприкінці 2023 року став оператором безпілотних авіаційних комплексів мультироторного типу. Каже, що війна навчила головного — постійно вчитися:
«Для мене все було новим. Спочатку потрібно було навчитися стріляти, потім освоїти техніку й озброєння, а далі — шлях пілота безпілотників: від розвідувальних до бойових. Але найголовніше — поруч були дуже вмотивовані люди. Вони нічого не боялися, бо знали, заради чого ми тут. За нашими спинами були наші рідні й наша країна».
За роки служби назбиралося безліч історій. Одні згадуються з усмішкою, інші залишаються болючими навіть через час:
«У кожного військового, який провів на війні кілька років, історій дуже багато. Але не всі хочуть ними ділитися. Найважче — втрачати побратимів. Коли ще дві години тому ви розмовляли, а потім людини вже немає… Розумієш, що це війна і так може статися з кожним, але прийняти це дуже важко».
У березні 2025 року війна кардинально змінила життя Олексія. Під час виконання бойового завдання поблизу села Новопіль на Донеччині його підрозділ опинився під атакою російських FPV-дронів. Військові намагалися загасити пожежу, яка виникла після ударів, а коли зв'язок було втрачено, Олексій вийшов лагодити рацію, щоб передати інформацію до штабу:
«Я полагодив рацію, зайшов у бліндаж, щоб вийти на зв'язок, і буквально за секунду стався вибух. Мене разом із дверима та дахом засипало землею. Далі нічого не пам'ятаю».
Його врятували побратими. Попри власні контузії, вони відкопали Олексія, надали першу допомогу й дочекалися евакуації. Далі були лікарня у Дніпрі, 15 днів у комі, місяці, які він майже не пам'ятає, понад рік лікування та реабілітації. Через отримані травми Олексій був змушений завершити військову службу. Після поранення найбільшою опорою для нього стала родина:
«Моя мама була поруч майже від перших днів і до того моменту, поки я не став на ноги. Допомагали батьки, тітка Олена, двоюрідна сестра Маша, інші рідні. Поруч також була кохана людина, яка всю війну хвилювалася за мене, любить мене, і яку дуже люблю я. Я дуже вдячний кожному з них. Саме вони дали мені сили пройти цей шлях».
Сьогодні Олексій поступово повертається до мирного життя. Він знову працює на підприємстві, де працював до війни, продовжує лікування та відновлення. Зізнається, що адаптація після фронту — непростий процес:
«У війську все чесно: говорять прямо і по суті, побратим готовий віддати останнє, аби допомогти. У цивільному житті все інакше. Тому адаптація ще триває».
Попри все пережите, він не втрачає бажання рухатися вперед. У майбутньому хотів би розвивати власну справу або знайти роботу, яка дозволить гідно жити. Але зараз, каже, найголовніше — здоров'я.
А своїм побратимам і всім ветеранам він бажає не залишатися наодинці:
«Об'єднуйтеся у ветеранські спільноти, підтримуйте один одного, допомагайте країні. Там будуть люди, які пройшли той самий шлях і розуміють тебе без зайвих слів. Якщо вже не можеш повернутися на позиції — роби щось корисне тут. Це теж великий внесок. За нами — майбутнє».
Історія Олексія Тищенка — ще одне нагадування про те, що повернення з війни не означає завершення боротьби. Для багатьох ветеранів вона продовжується вже у цивільному житті — у відновленні здоров'я, пошуку себе, адаптації та бажанні знову бути корисними своїй країні.