Герман Золотарьов: «Життя на цьому не зупиняється — треба власним прикладом показувати силу і міць»
Його звати Герман Золотарьов. Він говорить спокійно, стримано й по суті, але за цією стриманістю — досвід, який не вміщається у звичайні слова. Свій шлях у війську він почав ще у 2016 році — тоді, каже, рішення було не стільки особистим, скільки родинним:
«У мене в сім’ї всі військові, я лишався один, хто не був на службі. Ну і мене “додавили”, так би мовити, і я пішов служити».
За плечима — служба в 92-й бригаді, дві ротації в АТО, а з початком повномасштабного вторгнення — 113-та бригада ТРО, 125-й окремий батальйон. Посада — кулеметник і водночас командир відділення. Його історія — це не лише про бойовий шлях, а й про людей поруч, про страх і гумор, які дивним чином уживаються навіть під обстрілами.
Він згадує один із перших бойових виходів — момент, коли страх ще не встиг стати звичкою:
«Нас закидали 120-ками, довелося пірнати в окоп. У мене побратим був, позивний Кабан. Його тоді так придавило цією ситуацією… Я йому кажу: “Що, хвостик коричневий виріс?” Він почав себе перевіряти, ми всі посміялися. Він ще повернувся і каже: “Командир, так не можна”».
Це звучить майже, як анекдот, але насправді — це про спосіб вижити, втримати себе в реальності там, де вона розсипається від вибухів.
Поранення Герман отримав у Луганській області під час виконання завдання на напрямку Сватове — Кремінна. Група потрапила під танковий обстріл:
«Нас не поміняли зранку, і довелося виходити вдень. Потрапили під обстріл з танків. Один побратим залишився без ноги. Другий снаряд був мій — у мене відлетіла лапка».
Попри важкість поранення, свідомості він не втрачав — постійно при тямі. Сам виходив до евакуації. Того дня, підкреслює, ніхто з його групи не загинув.
Після — шпиталь, стабілізація в Краматорську, довгий шлях відновлення. І поруч — люди:
«Родина підтримувала, друзі дзвонили. Кум дуже переживав, він теж зі мною отримав поранення. Наразі його вже немає в живих — нещодавно загинув». Ці слова він вимовляє тихіше, ніби залишаючи між рядками те, що не потребує пояснень.
Повернення до цивільного життя виявилося не менш складним, ніж фронт:
«Для мене було дико бачити, що люди гуляють спокійно, ні про що не турбуються. Після позицій, де нема світла, інтернету, нормальної їжі — це дуже контрастно».
Але саме тут починається інша частина його історії — про відновлення і новий сенс. Вдома чекала родина, дружина, а згодом з’явилася донька:
«Маємо маленьку принцесу, їй два роки і чотири місяці», — каже він, і в голосі вперше з’являється тепліша інтонація.
Сьогодні Герман працює у реабілітаційному центрі Superhumans Center у Львові — там, де сам колись був пацієнтом. Він очолює напрям спортивних активностей у відділі «Рівний рівному», сформованому з ветеранів:
«Ми щодня намагаємося показати хлопцям і дівчатам, що життя не закінчується. Навіть з тяжкими травмами можна займатися спортом, шукати нового себе, отримувати емоції».
Його робота — це не лише про фізичну реабілітацію, а про повернення віри у власні можливості.
В його словах немає штучного оптимізму — лише досвід, який пройшов крізь біль і втрати. І проста, але вперта позиція:
«Жити життя далі. Життя на цьому не зупиняється. Треба навчатися, навчати інших, показувати своїм прикладом силу і міць. І бути щасливими, не зважаючи ні на що».
Його історія — про людину, яка пройшла через війну і повернулася, щоб допомагати іншим зробити те саме.