День пам'яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні: правда та міфи
Фактична плутанина між 8 і 9 травня бере початок не в хронології, а в політичному рішенні. Перший акт капітуляції нацистської Німеччини було підписано 7 травня 1945 року о 2:41 ночі у французькому Реймсі, у штабі союзників. Втім, цей документ не задовольнив радянське керівництво.
«Суслопаров поставив підпис самостійно, не дочекавшись санкції Москви. Сталін був у люті й наказав вважати документ “попереднім протоколом”», — зазначає Косміна.
Причина полягала не лише у формальностях, а в символічному контролі над наративом перемоги: Сталін прагнув, аби фінальний акт відбувся у Берліні — місті, взятому радянськими військами. Уже 8 травня о 22:43 за центральноєвропейським часом (що відповідало 9 травня за московським) відбулося повторне підписання в Карлсхорсті.
«Для світу перемога настала 8 травня — коли документ набрав чинності. Для Москви — 9 травня, бо так захотів Сталін», — підкреслює історикиня.
Саме тому сучасна Україна, обравши 8 травня як дату вшанування, апелює зокрема до історичної коректності та інтеграції у європейський меморіальний простір:
«8 травня — це дата, яку визнає весь цивілізований світ. Україна повертається у глобальний контекст пам’яті», — пояснює Косміна.
Водночас 9 травня, за її словами, є штучною конструкцією, сформованою з ідеологічних міркувань. Особливо важливим є і національний вимір: Україна втратила у війні від 8 до 10 мільйонів людей, однак у радянській моделі пам’яті ця трагедія розчинялася в узагальненій категорії «радянського народу». Перехід до 8 травня дозволяє повернути суб’єктність іменам і досвідам, які раніше були маргіналізовані.
Сучасна офіційна назва — День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні — відображає зміщення акцентів: від тріумфалізму до меморіалізації:
«Ми вшановуємо людей, а не святкуємо», — наголошує історикиня. Йдеться про комплексне визнання всіх категорій жертв: військових різних армій, цивільних, жертв Голокосту, депортацій і репресій. Такий підхід принципово відрізняється від радянської традиції, яка вибудовувала ієрархію «правильних» і «неправильних» жертв.
Показовим є і той факт, що у повоєнному СРСР культ перемоги не був одразу інституціоналізований:
«У 1947 році Сталін скасував 9 травня як вихідний. Понад двадцять років це був звичайний робочий день», — зазначає Косміна. Причини були політичними: фронтовики становили потенційну загрозу режиму, а численні ветерани з інвалідністю суперечили образу «переможної держави».
«Їх фактично ізолювали, щоб не псувати картинку», — додає вона.
Лише у 1965 році за правління Брежнєва відбулося повернення «святкування», яке перетворилося на масштабний державний ритуал. Саме тоді так звана «Велика Вітчизняна війна» стала центральним міфом, що забезпечував легітимність режиму.
Європейська модель пам’яті розвивалася інакше. Вона базується на концепції «ніколи знову», яка передбачає не лише вшанування жертв, а й критичне осмислення причин катастрофи.
«Це не перемога, коли загинуло понад 80 мільйонів людей», — наголошує Косміна.
Європейські країни зробили акцент на інституційних механізмах запобігання війнам, визнанні власної відповідальності та інтеграції уроків історії у політику пам’яті.
Натомість радянський, а згодом російський наратив системно мінімізував роль союзників у перемозі.
«Ленд-ліз дав СРСР сотні тисяч автомобілів, тисячі літаків і мільйони тонн ресурсів», — зазначає історикиня. За її словами, навіть радянські воєначальники визнавали критичну залежність від цієї допомоги. Важливим чинником стало і відкриття другого фронту, яке змусило Німеччину воювати на два напрямки. Таким чином, ця перемога була коаліційною, а не односторонньою.
Окрему увагу Косміна приділяє періоду 1939–1941 років, який радянська історіографія тривалий час замовчувала.
«Пакт Молотова-Ріббентропа — це стратегічне партнерство двох тоталітарних держав», — підкреслює вона. Саме цей союз призвів до спільного розподілу Європи і став фактичним стартом війни. Водночас радянський наратив використовував «велику перемогу» як інструмент витіснення пам’яті про власні злочини, зокрема депортації та репресії.
«Це індульгенція, яка дозволяє не говорити про інші злочини», — зазначає історикиня.
Символічний вимір також зазнав трансформації. Якщо георгіївська стрічка стала маркером російської агресії після 2014 року, то червоний мак, запозичений із європейської традиції, символізує пам’ять і скорботу — це символ не перемоги, а пам’яті про загиблих.
Попри створення післявоєнної системи міжнародної безпеки, світ не зміг запобігти новій великій війні. Однією з причин стала інституційна вразливість:
«Росія використовує право вето, щоб блокувати реакцію на власну агресію», — зазначає історикиня. Іншою — політика умиротворення. «Агресор не зупиняється сам по собі», — підкреслює вона, проводячи історичні паралелі з подіями ХХ століття.
Ключову роль у підготовці сучасної російської агресії відіграв культ перемоги, або так зване «побєдобєсіє».
«Він сформував картину світу, де Росія завжди є жертвою», — пояснює Косміна.
Цей культ нормалізував мілітаризм, знецінив людське життя та створив ґрунт для дегуманізації ворога. У цьому контексті історикиня проводить паралелі між нацизмом і сучасною російською ідеологією, зокрема у питаннях заперечення суверенітету інших народів і виправдання агресії.
Особливо критично вона оцінює сучасні заклики до «миру будь-якою ціною».
«Агресор, якого не покарано, повторює агресію», — наголошує Косміна. За її словами, мир без справедливості є лише відкладеним конфліктом, що суперечить урокам Нюрнберзького трибуналу.
Зрештою, головне питання — як говорити про цю війну з наступними поколіннями.
«Це день про ціну», — підсумовує історикиня. Йдеться про персоналізацію втрат, усвідомлення відповідальності та розуміння того, що свобода не є даністю — вона існує завдяки жертвам і потребує постійного захисту.
Таким чином, різниця між 8 і 9 травня — це не лише питання календаря. Це різниця між пам’яттю як етичним актом і пам’яттю як інструментом пропаганди. І від того, яку модель обирає суспільство, залежить його здатність не лише осмислювати минуле, а й уникати його повторення та розуміти — заради чого триває бороться теперішня.