Юрій Зекун: від учителя до воїна, від пораненого ветерана до наставника для інших
Сьогодні Юрію Зекуну 51 рік. Він має понад 24 роки педагогічного стажу, понад чотири роки військової служби, десятки спортивних досягнень та державні відзнаки. Але коли він розповідає про своє життя, то насамперед говорить не про нагороди чи спортивні титули, а про людей — своїх учнів, побратимів і ветеранів, з якими працює сьогодні.
До початку російсько-української війни Юрій працював учителем фізичної культури, захисту Вітчизни та трудового навчання. Паралельно тренував дітей і дорослих у ДЮСШ «Колос». У 2000 році він закінчив Слов’янський державний педагогічний інститут за спеціальністю «Педагогіка і методика середньої освіти. Фізична культура», а місяць тому закінчив навчання в магістратурі Національного університету фізичного виховання і спорту України.
Усе його життя було пов’язане зі спортом та навчанням інших. Саме тому рішення піти на війну у 2014 році стало для багатьох несподіваним. Для самого ж Юрія воно було абсолютно природним:
«Я сам із Харківської області. Слов’янськ, Краматорськ, Донецьк були зовсім поруч. Я розумів, що прийшло на нашу землю, в наші домівки. Тому рішення було моментальним», — згадує він.
25 квітня 2014 року Юрій добровільно вступив до лав 23-го окремого батальйону територіальної оборони «Хортиця». Тоді ніхто не знав, наскільки довгою буде війна і які випробування чекають попереду. Батальйон формувався фактично з цивільних людей — учителів, фермерів, водіїв, підприємців. Багато хто вперше тримав зброю в руках.
Після нетривалої підготовки підрозділ вирушив на південь Донеччини. На початку травня військові вже виконували завдання поблизу Маріуполя. Молоді бійці облаштовували взводні опорні пункти, рили окопи, будували бліндажі та готувалися до оборони міста.
Юрій згадує, що перші дні на війні були сповнені невизначеності. Більшість військових не мала бойового досвіду, тому кожен обстріл сприймався особливо гостро.
Втім, війна дуже швидко змушує дорослішати.
Найважчими спогадами для ветерана залишаються події 5 вересня 2014 року під час бойових дій у напрямку Широкиного та Новоазовська. Тоді українські підрозділи отримали завдання стримати просування російських регулярних військ у бік Маріуполя.
Українські військові потрапили під потужний артилерійський та мінометний вогонь. Протягом кількох годин по їхніх позиціях працювали реактивні системи залпового вогню:
«У той момент ти вже змиряєшся з тим, що можеш не вийти живим. Коли по тобі працюють міномети, артилерія і "Гради", починаєш зовсім по-іншому дивитися на життя. Під час виходу перед очима пройшло все життя», — розповідає Юрій.
Саме тоді він отримав контузію та важку травму лівого коліна. Проте навіть після поранення не залишив підрозділ. Попри біль продовжував виконувати завдання поруч із побратимами до самого виведення батальйону із зони бойових дій.
Однак найбільше із тих подій йому запам’яталися не обстріли.
«Ми втрачали людей, були поранені. Але не залишили нікого. Водії по кілька разів поверталися під обстріли, щоб вивезти наших хлопців. Оце і є справжнє побратимство», — говорить ветеран.
Лікарі були здивовані, коли після ротації побачили стан його коліна. Наприкінці листопада 2014 року Юрію провели операцію. Здавалося б, настав час думати про власне здоров’я, але вже через місяць він повернувся до підрозділу.
Нове поранення сталося в лютому 2015 року. Базовий табір батальйону потрапив під потужний обстріл реактивної артилерії. Вибухова хвиля скинула військового з другого поверху на бетонну підлогу.
Закрита черепно-мозкова травма, контузія, ушкодження спини, повторна травма коліна — перелік наслідків був серйозним. Проте навіть тоді Юрій залишався разом із побратимами, допомагав евакуйовувати поранених та ліквідовувати наслідки удару.
Лише після цього його доправили до лікарні.
Попереду були багатогодинні операції, тривала реабілітація та складний шлях відновлення. До військового санаторію в Хмільнику він прибув на милицях. Нога майже не працювала, а лікарі не давали оптимістичних прогнозів.
Втім, саме там почався новий етап його життя.
«Я зрозумів, що тільки спорт дозволить мені повернутися до нормального життя. Через біль, через сльози, але потрібно було працювати. Іншого шляху не було», — згадує він.
Подальшу реабілітацію Юрій проходив у Західному реабілітаційно-спортивному центрі Національного комітету спорту інвалідів України. Там він побачив, як фізична активність допомагає ветеранам відновлюватися зокрема й психологічно.
Пізніше він сам став частиною цього процесу. З 2016 по 2022 рік працював у центрі та допомагав проходити реабілітацію іншим військовим, які повернулися з фронту.
Саме в цей період спорт остаточно став його покликанням.
У 2018 році Юрій почав брати участь у спортивних відборах для ветеранів війни. Він регулярно посідав призові місця, став учасником численних всеукраїнських та міжнародних змагань, активно залучав до спорту інших ветеранів.
У 2022 році представляв Україну на Warrior Games в американському Орландо. Там він виступав одразу в багатьох дисциплінах: велоспорті, плаванні, легкій атлетиці, стрільбі з лука, кульовій стрільбі, регбі на візках, баскетболі на візках, пауерліфтингу та волейболі сидячи.
Результатом стали дві срібні та дві бронзові нагороди.
Під час змагань він знову отримав серйозну травму внаслідок падіння на велогонці, але навіть це не змусило його залишити команду достроково.
Наступним кроком стала тренерська робота. У 2023 році Юрій працював тренером збірної України на Invictus Games у Дюссельдорфі. У 2024 році був тренером команди з волейболу сидячи на міжнародних змаганнях Air Force Marine Corps Trials у Лас-Вегасі.
Саме тоді українська команда перемогла у фіналі збірну Грузії, до складу якої входили спортсмени-паралімпійці та здобула золото.
Сьогодні Юрій є кандидатом у майстри спорту України з волейболу сидячи, чемпіоном України 2024 року та бронзовим призером чемпіонату України 2025 року.
Втім, війна знову повернула його на передову.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії у лютому 2022 року він вдруге став до лав війська. Попри другу групу інвалідності внаслідок війни, домігся права служити та вступив до 134-го батальйону територіальної оборони.
На Київщині, під час оборони району річки Ірпінь, він допомагав молодим військовослужбовцям, які не мали бойового досвіду:
«Багато хлопців не служили раніше і не розуміли, наскільки важливо вчасно підготувати укриття. Доводилося пояснювати на власному досвіді, що іноді окоп потрібен ще вчора, а не завтра», — говорить він.
Навіть на бойових позиціях Юрій знаходив спосіб мотивувати побратимів займатися спортом. Разом вони облаштували невеликий спортивний майданчик просто в лісосмузі. Перекладина, бруси, спортивний інвентар — усе це допомагало підтримувати фізичну форму та психологічну стійкість.
У 2022–2023 роках він отримав нові травми: компресійні переломи хребців, переломи ребер, перелом ключиці, розриви зв’язок плеча та коліна. Через стан здоров’я був змушений завершити військову службу.
За роки служби та громадської діяльності Юрій Зекун був відзначений двома відзнаками Президента України за участь в АТО, подякою Міністерства у справах ветеранів України, подякою Харківської обласної військової адміністрації та медаллю «Честь. Слава. Держава».
Сьогодні він мешкає на Київщині та продовжує працювати з ветеранами. Тренує команду «Волейбразерс», бере участь у спортивних проєктах та допомагає військовим адаптуватися до життя після фронту.
За його словами, головне завдання зараз — показати ветеранам, що життя не завершується після поранення чи звільнення зі служби.
«Не потрібно замикатися у своїй мушлі. Потрібно рухатися, шукати нові можливості, знайомитися з людьми, займатися спортом. Саме це допомагає відновитися і зрозуміти, що життя триває», — переконаний Юрій.
Його історія почалася у шкільному спортзалі, пройшла через окопи Донбасу та оборону Київщини, через операційні, реабілітаційні центри й міжнародні спортивні арени. Сьогодні вона продовжується поруч із тими, хто так само повертається з війни та вчиться жити заново. І, можливо, саме в цьому полягає головна перемога Юрія Зекуна — не лише вистояти самому, а й допомогти вистояти іншим.