З YouTube-блогу — в артрозвідку: історія ветерана Андрія Поліщука про техніку та точність заради життя
До повномасштабного вторгнення Андрій Поліщук займався технікою і вів технічний блог на YouTube. Його контент був присвячений електроніці: ремонту техніки, розбору гаджетів і технічним оглядам. Аудиторія блогу налічувала понад сто тисяч підписників.
Технікою він цікавився давно. За освітою Андрій пов’язаний із медичною сферою: навчався у медичному ліцеї та кілька років вивчав медицину. Але паралельно завжди багато працював із технікою, електронікою і комп’ютерами.
Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Андрій разом із родиною виїхав із Києва на захід України. Це рішення було, радше, тимчасовим. Він оселився у квартирі знайомого. Але вже наступного дня цього знайомого мобілізували.
«Я сиджу в його квартирі, а він служить. І знаєте, у мене такий когнітивний дисонанс. Я кажу дружині: слухай, щось тут не те. Я, мабуть, піду у військкомат, хоча б дізнаюся, чи мені ставати на облік чи ні».
Наступного дня Андрій пішов до військкомату. Там була велика черга добровольців. Вони ж, почасти, теж вплинули на його рішення долучитись до Сил Оборони.
«Я з Києва, Київ у вогні, я на Західній Україні, пацани із Західної України йдуть служити, а я стою і думаю, що не буду служити».
Відтак, Андрій долучився до війська добровольцем. Він служив у 15-й окремій бригаді артилерійської розвідки. Починав водієм-електриком, а згодом став начальником радіолокаційної станції — фактично командиром відділення у званні молодшого сержанта. Про перші тижні служби він говорить прямо.
«Я чесно скажу: я реально боявся. Хто мені скаже, що не боїться — я не повірю. Всі бояться. Ніхто не хоче загинути».
Під час служби завданням Андрія було допомагати артилерії працювати точніше: визначати координати цілей і коригувати вогонь.
У таких підрозділах, як його, багато залежить від точності. Помилка може означати не лише невиконане завдання або втрату позиції, а й небезпеку для цивільних, які залишаються жити поблизу лінії фронту.
«Ми завжди думали не про кількість знищеного ворога. Ми думали про кількість врятованих цивільних. Тому що якщо наша артилерія працює точніше — це означає, що більше людей залишаться живими».
На Херсонщині він запам’ятав одну деталь, яка добре пояснює цю логіку.
«Ми жили в селі. І там був хлопчик — Матвійчик, дев’ять років. Я бачив, як він бігає по селу з маленьким зеленим відерцем і тушить пожежі після того, як касетні снаряди прилітали по селу. І ти розумієш, що з того боку фронту є таке саме село і такий самий Матвійчик. І твоє завдання — зробити так, щоб артилерія працювала точно і не влучила в цього Матвійчика».
Андрій пройшов бойовий шлях від початку повномасштабної війни до операції зі звільнення Херсона.
«Я пройшов усю операцію зі звільнення Херсону. І в останній день мене відправили у відпустку. Я їхав блаблакаром у Київ, а хлопці присилали фото, як вони заходять у Херсон. Думаю: блін, стільки там просидіти, щоб у день звільнення їхати додому».
Після служби він спробував повернутися до роботи, якою займався раніше. Але швидко зрозумів, що це вже не працює.
«Розбираєш телефон і думаєш: кому це цікаво? Яка вага цього всього?»
Водночас Андрій почав працювати інструктором і навчати військових роботі з безпілотниками. Саме тоді він помітив іншу проблему: дрони часто ламалися, а ремонтувати їх фактично було нікому.
«Везучи по полігонах і навчаючи хлопців БПЛА, я зрозумів, що ремонтувати БПЛА нема кому. Курсант піднімає дрон, дрон падає. Курсанту нічого не скажеш, але дрон коштує грошей. Його треба ремонтувати. І я розпочав з того, що почав безкоштовно ремонтувати дрони для хлопців. Якщо у когось щось ламалося — я просто брав дрон і ремонтував».
А перший досвід із комерційним сервісом показав ще одну проблему.
«Я звернувся до сервісу, щоб зробити дефектовку. Вони нарахували ремонт на 27 тисяч гривень. Коли я просто порахував комплектуючі — у мене виходило максимум чотири».
Після цього Андрій вирішив створити власну майстерню. Спочатку це був звичайний підвал. З часом майстерня почала розвиватися. Тут не лише ремонтують техніку, а й навчають військових.
«Зараз я маю можливість навчати курсантів. Ідея в тому, щоб людина, яка отримала знання тут, потім могла передати їх у своєму підрозділі».
Для Андрія ця робота — не просто технічна майстерня. Це спосіб передати досвід і допомогти військовим працювати ефективніше.
«Зараз я маю можливість навчати курсантів. Ідея в тому, щоб людина, яка отримала знання тут, потім могла передати їх у своєму підрозділі».
Андрій каже, що для нього важливо, щоб кожен дрон, який повертається в стрій, допомагав військовим працювати точніше і безпечніше.
І щоб у тих селах, які опиняються біля лінії фронту, було якомога менше пожеж, які доводиться гасити дев’ятирічним Матвійчикам із зеленим відерцем.