«Я живу своє найкраще життя»: історія Дмитра Гайсюка, який після важкого поранення продовжує службу

До повномасштабного вторгнення Дмитро Гайсюк будував кар’єру в бізнесі, керував командами, розвивав власні проєкти та жив у Чорногорії. Після 24 лютого 2022 року він вирішив змінити цивільний одяг на військову форму й стати до лав ЗСУ. Сьогодні Дмитро — старший лейтенант, командир роти 13-ї бригади оперативного призначення «Хартія». Під час одного з бойових завдань він підірвався на протипіхотній міні, втратив ліву ногу, отримав перелом правої та численні інші поранення. Попри це, Дмитро не залишив військової служби й планує продовжити роботу у війську.

Його професійний шлях розпочався ще під час навчання на другому курсі Дніпропетровського національного університету. Спочатку Дмитро працював торговим представником, а згодом перейшов до великих холдингових компаній, де обіймав різні посади. Свого часу був комерційним директором і заступником голови правління з комерційних питань великого машинобудівного підприємства.

На початку 2014 року Дмитро переїхав до Чорногорії. Разом із партнерами він розвивав там роздрібний бізнес для вихідців із колишнього Радянського Союзу. У 2017 році друзі запропонували йому спробувати себе в аграрному бізнесі в Україні. Дмитро продав майно та свою частку в чорногорському бізнесі й повернувся до Миколаєва, де продовжив працювати вже в сільськогосподарській сфері.

До початку повномасштабної війни його життя залишалося цивільним. Однак після 24 лютого 2022 року через зупинку портів і логістики бізнес фактично втратив можливість нормально працювати. Саме тоді Дмитро вирішив піти до війська.

Це рішення було для нього непростим. Дмитро мав законну можливість не служити, оскільки його син має інвалідність і бореться з пухлиною головного мозку. Однак він вирішив, що його досвід управління людьми, здатність брати на себе відповідальність і лідерські навички можуть бути корисними на фронті.

Від самого початку служби Дмитро особливо гостро сприймав відповідальність командира перед людьми, якими він керує. Для нього було важливо не лише ставити завдання, а й бути поруч із військовими під час їх виконання. Він розповідає, що намагався якомога менше перебувати в штабі та разом із бійцями виходив на бойові завдання, хоча за це неодноразово отримував зауваження від вищого командування.

«Мені було соромно дивитися їм в очі, коли я ставив завдання, а сам не йшов туди», — говорить Дмитро.

Водночас він критично оцінює ситуації, коли, за його словами, окремі офіцери та командири уникають безпосередньої участі в бойовій роботі, але водночас отримують статус учасника бойових дій. Дмитро вважає це однією з проблем, які потребують уваги всередині війська, адже, на його думку, ресурси й виплати мають насамперед отримувати ті військові, які безпосередньо виконують бойові завдання.

Свою позицію Дмитро ілюструє ще одним епізодом. Під час однієї з операцій паралельно з його групою на позицію заходили бійці ССО. За словами Дмитра, після того, як противник виявив військових і почав масований обстріл, група ССО вирішила припинити виконання завдання, оскільки вважала його неможливим для продовження в тих умовах. Дмитро доповів про це керівнику операції — підполковнику Мирному, який на той час керував операцією, а нині є заступником командира бригади «Хартія» з бойової підготовки. За словами Дмитра, у відповідь він отримав наказ продовжувати виконання завдання. Його група залишилася на позиції.

Саме під час одного з таких бойових виходів Дмитро отримав поранення. Група заходила на позицію на кордоні з Бєлгородською областю, і він ішов першим. До найближчого укриття залишалося близько ста метрів відкритої місцевості. Частина бійців уже була виснажена й ледве несла зброю, тому Дмитро забрав у одного з них кулемет, в іншого — гранатомет «Бульдог» і побіг уперед.

У кущах він не помітив протипіхотної міни. Вибухом йому відірвало ліву ногу, від удару його відкинуло приблизно на сім метрів, а також зламало праву ногу та ребра. Попри важкість поранення, Дмитро одразу зрозумів, що група перебуває на відкритій місцевості й противник їх бачить. Він наказав бійцям рухатися до укриття, а сам почав повзти слідом.

Після накладання турнікета та надання першої допомоги командир батальйону наказав евакуювати Дмитра з позиції. Сам він розумів, що пройти цей шлях не зможе: лівої ноги вже не було, а права була зламана. До точки евакуації залишалося понад вісім кілометрів.

За ним вирушили четверо військових — двоє українців і двоє колумбійців. Вони виносили пораненого під мінометним обстрілом, скидами з дронів та атаками FPV. Коли Дмитро вже не міг пересуватися навіть на зламаній правій нозі, один із колумбійців ніс його на спині.

У якийсь момент на групу спрямували два ворожі FPV-дрони. Дмитро наказав побратимам залишити його й бігти до укриття. Військові намагалися збити дрони зі стрілецької зброї, але не змогли й були змушені відійти. Дмитро залишився сам на відкритій місцевості. Він доповз до невеликого куща, притулився до нього й почав молитися, адже, за його словами, в той момент шансів на порятунок майже не залишалося.

Саме тоді погода різко змінилася. На зміну сонячній погоді прийшла сильна гроза з потужними поривами вітру. Ворожі FPV-дрони віднесло вітром, а безпілотник, який спостерігав за групою, також втратив можливість контролювати ситуацію. Побратими змогли повернутися за Дмитром і забрати його.

Через негоду командир батальйону ухвалив рішення скоротити шлях до евакуації та відправив машину ближче до позиції, попри попередні обмеження щодо місця евакуації. Дмитра винесли, але вже в автомобілі він повністю втратив свідомість. До тями прийшов лише у військовому шпиталі в Харкові.

Попереду були операції, лікування та довгий період реабілітації. Дмитро з особливою вдячністю згадує свою родину, Катерину Кужелєву з патронатної служби «Хартії», керівницю медичної служби батальйону Олену Мотузко, свого колишнього командира Антона Баєва, а також медиків 1-го територіального медичного об’єднання Львова та фахівців реабілітаційного центру «Unbroken». Окремо він дякує Катерині Кіт-Садовій за підтримку ветеранів і позитив, який, за його словами, допомагає людям проходити складний шлях відновлення.

Сьогодні Дмитро не сприймає пережите як кінець свого життя. Він не звільнився зі служби й очікує на переведення до іншої бригади в межах корпусу, де планує продовжити роботу та передавати свій бойовий досвід.

«Я абсолютно не відчуваю себе інвалідом чи кимось там ще. Я живу своє найкраще життя», — говорить Дмитро.

Найбільше зараз він хоче, щоб повністю відновився його син. Водночас сам продовжує будувати плани на майбутнє, хоча воліє не розповідати про них завчасно. Каже лише, що вони є і що дуже амбітні.

Пережите змінило Дмитра, але не позбавило його головного — бажання жити, працювати й залишатися корисним. Він говорить про людей, яким довіряє, про тих, хто був поруч у найскладніші моменти, і про відповідальність, яку кожен бере на себе у війську. І, попри все, залишається людиною, яка дивиться вперед.

«Ви для чогось вижили, тому ви ще потрібні цьому світу», — говорить Дмитро.

Для нього ці слова — не просто побажання іншим. Це принцип, за яким він продовжує жити сам.