«Я живу, щоб бути щасливою. Це моя мета»: історія військової Марини Плещеєвої про службу, стосунки і життя на війні
До повномасштабної війни Марина Плещеєва шукала себе: працювала у банку, потім пішла на фріланс, а згодом — у військо. Каже: в усіх цих рішеннях для неї було важливо не зраджувати себе. І якщо є щось, на що вона завжди могла спиратися і розраховувати — це вона сама.
«Саме це і стало мені в нагоді не тільки на війні, а і по життю загалом. Я здобула освіту магістра фінансів і пішла працювати за спеціальністю у ПриватБанк, але за три роки зрозуміла, що страхові гарантії, офіційне працевлаштування, стабільний дохід — не закривають мої потреби, бо у заробітку є стеля. А я хотіла більше. Мені не подобався графік 5/2 і я пішла на фріланс в іноземну компанію і отримувала вдвічі більший дохід і вільний день, бо моя зміна роботи були з 8 ранку до 14:00 дня. Весь день попереду. За три роки я звільнилась і пішла у військо, бо так захотілось моїй гідності».
Ці ситуації — наочний приклад того, що дівчина не боїться втрачати стабільність, довгі стосунки, залишати токсичне, хоча і звичне середовище. Бо у неї завжди є вона сама. І вона себе не зрадить:
«У війську я не боюсь висловлювати свою думку, не терплю несправедливості і дискомфорту, якого можна уникнути. Я завжди обираю себе і це досягнення мого досвіду і зроблених висновків над помилками».
У перші дні після мобілізації, пригадує Марина, вона ще не відчувала ні гордості, ні впевненості — тільки здивування від того, як швидко змінилося її життя:
«Я не могла повірити, що я військова. Всі рішення приймаю дуже швидко і мобілізуватись та за тиждень вдягнути форму на БЗВП — було одним з таких. Я тоді ще не відчувала ні гордості, ні впевненості. Тільки здивування. Невже це я?»
Та як і раніше, її найсильніша опора була всередині — не в речах чи талісманах, а у власному раціоналізмі й умінні чути себе:
«Я не привʼязують до речей, не маю талісманів. Єдине на що я спираюсь — це мій раціоналізм та розумові здібності. Думка, яку я завжди маю з собою — я живу, щоб бути щасливою. Це моя мета, тому всі рішення, прийняті мною завжди на основі моїй відчуттів. Чи комфортно мені з цим»
Тепер усе це — вже частина її щоденної служби:
«Якщо я на позиції, то мій звичний день — чергування на відеоперехопленнях по 6 годин, відпочинок, якщо немає додаткової роботи. Але зазвичай це обслуговування генератора, наших пристроїв подавлення, усунення наслідків, якщо нас розбирали фпв, тощо. Ну і покращення умов перебування на позиції. Бо вічно щось тече на голову, холодно, дує, тощо. Коли я виходжу з позицій, то це справи, які на паузі чекали мене. Звітність за збори, забрати обладнання з пошти, відвезти на хату, полігони і такмед тощо»
Навіть у такому ритмі Марина намагається залишати для себе хоча б кілька хвилин тиші — і майже завжди проводить їх із книжкою:
«Коли є трохи тиші — я читаю. Коли є будь-де вільна хвилина я читаю книгу. Завжди маю з собою. Це моє найулюбленіше заняття».
На позиціях дуже багато важать люди поруч — і навіть звичайні розмови часто стають способом трохи переключитися від війни:
«З побратимами найчастіше жартуємо. Часто обговорюємо сімейні відносини, про дітей, дружин, родини. Це найбажаніші розмови для всіх».
І для самої Марини такою підтримкою на службі став не лише побратимський зв’язок, а й те, що поруч із нею — її чоловік, разом вони служать в одному підрозділі. Марина каже: це дуже полегшує життя, бо не потрібно пояснювати одне одному, що таке служба, позиції чи постійна напруга:
«Служити разом з чоловіком – це дуже приємна підтримка. І я завжди кажу, що нам дуже пощастило, бо не всі мають можливість служити в одному підрозділі. Не всім дозволяють жити разом, наприклад, а не на точках з усіма побратимами. Ми варимося в одному контексті, тому нам легше зрозуміти одне одного і менше переживати. Я, наприклад, виконую таку саму роботу, як і він, тому він точно знає, чим я займаюся на позиціях: коли я відпочиваю, коли маю чергування, коли заходжу і коли виходжу. І це набагато легше, ніж якби хтось із нас був на службі, а хтось інший — вдома. Тоді з’являються ці моменти, коли не знаєш, що запитати, з чого почати розмову і в якому настрої людина. Тому ми переважно в одному колі спілкування, з одними побратимами, в одній роті. І це дуже полегшує нашу службу — у плані взаємопідтримки та найбільшого прояву розуміння»
Попри війну й постійні виїзди, у стосунках все одно залишаються дуже звичайні речі — фільм увечері, гарячий душ чи можливість просто побути удвох:
«Усе, що відбувається в стосунках, все одно видається природним і звичайним — навіть в умовах війни. І це наш такий оазис: коли ми виходимо брудні з позицій, потім миємося, лягаємо в ліжко, вкриваємося м’яким пледом — і життя стає таким, ніби ми зовсім не на війні. Бувають такі моменти. Ми дуже любимо дивитися фільми, забувати про все на світі, вмикати якусь стареньку комедію і просто влаштовувати собі такі звичайні моменти»
Найскладніше для них — це те, що немає можливості жити повноцінно: мати стабільність, бути вдома, будувати сім’ю чи навіть просто спокійно гуляти на свіжому повітрі. Після позицій важко нормально відновитися, бо в Краматорську складно навіть просто вийти на вулицю через дрони.
Говорячи про жінок у війську, Марина каже: найчастіше стикається не з відкритою агресією, а з постійним недооціненням і стереотипами — особливо щодо компетентності жінок у так званих «нежіночих» сферах:
«Я завжди кажу, що людина у війську — це людина у пікселі, яка прийшла з цивільного життя на захист країни. Тому не в усіх є усвідомлення, що жінки також зробили цей вибір, особливо добровільний, і стали вашими посестрами. Часто чоловіки сприймають нас як квіточок, як тендітних, як слабших, як жінок, які менше розуміються в техніці. Тобто якщо в тебе там щось не вийшло — все зрозуміло, ти жінка. На нас менше ставлять і навіть не ставлять таких очікувань. Поганого ставлення я до себе ніколи не бачила, але дуже часто бачила недооцінення моїх можливостей. І це мене дуже засмучує»
Каже: значна частина цього, на її думку, починається ще з дитинства — у тому, як по-різному виховують дівчаток і хлопчиків. Через це жінкам у війську часто доводиться не лише вчитися новому, а й постійно доводити свою компетентність:
«Коли я зараз виросла і переді мною стоять прилади, в яких мені треба скрутити кабелі, правильно щось підключити, — я просто дивлюся на них і не розумію навіть цієї бази. Бо поки я вчилася прибирати і готувати, хлопчики зі своїми татами або в інших чоловічих компаніях розбирали автівки, мотоцикли. Вони гралися конструкторами, де всі болтики й гайки. Їм це набагато зрозуміліше. Через це доводиться доводити, що я це можу, що у мене мозок нічим не гірший за тебе. Просто мені треба набагато більше вчити зараз, бо ти давно це знаєш. Багато чоловіків, наприклад, не можуть прийняти те, що я можу краще розбиратися в пристрої, ніж вони. Вони сприймають це як особисту образу. Типу як це — жінка може бути розумніша»
Втім, іноді це ставлення працює і в інший бік — наприклад, коли чоловіки намагаються взяти на себе фізично важчу роботу:
«Так, те, що я можу користуватися тим, що я жінка. І часто: “Не тягай важкого, йди більше поспи, я візьму цю роботу на себе. Сиди, я сам заправлю генератор”. Є такі моменти. Я, звісно, пропоную свою допомогу до останнього, беру, тягну, але якщо людина наполягає, то я можу цим скористатися і, наприклад, щось не тягнути, чогось не робити»
Втім, війна для Марини — це не лише служба. Паралельно вона займається допомогою військовим і ветеранам та каже: для неї це дуже особиста історія — і про спільний досвід, і про розуміння того, наскільки довгим може бути шлях після війни:
«Я вважаю, що військове ком'юніті завжди буде тісно пов’язане одне з одним. Ми всі є побратимами, навіть якщо воюємо на різних напрямках, у різних бригадах тощо. Ми все одно військові — військового побачать здалеку, навіть уже після закінчення всього цього пекла. Тому я хочу надавати допомогу саме ветеранам. Я розумію ці болі, я розумію складність звернутися за допомогою. Мені легше вести комунікацію з військовими і я хочу так поєднати своє життя в майбутньому, бо це дуже довгий шлях реабілітації. Я не хочу це недооцінювати. Для мене це важливо»
Зараз Марина працює з реабілітацією військових і ветеранів у межах фонду «Харків 4.5.0». І говорить — навіть кілька людей, яким вдалося допомогти, для неї вже мають велике значення:
«Я дуже щиро радію, що наша країна вже починає цю психологічну і фізичну допомогу. Ми вбачаємо важливість цього. Я розумію, що це буде набагато краще, ніж після наслідків інших різних світових воєн, але все одно роботи буде багато. І якщо я можу осилити якусь частинку цієї роботи взяти на себе, то я залюбки це зроблю. Зараз у нас, наприклад, є реабілітація, яка для військових або ветеранів безкоштовна завдяки нашому фонду “Харків 4.5.0”. Моя задача — шукати фінансування, давати якісну звітність, вести соцмережі, щоб ми завжди знаходили партнерів. І коли ми можемо охопити по наших фінансах 5–7 військових на місяць — це, здається, ніби і небагато, але все одно це 5 доль, це 5 життів, 5 людей, яким ми допомогли. І для мене це дуже приємний результат»
Окремо Марина говорить і про речі, про які серед військових досі майже не говорять відкрито — зокрема про сексуальні дисфункції, втрату лібідо і вплив хронічного стресу на психоемоційний стан:
«Я стикнулася на своєму досвіді, що дуже мало говорять про сексуальні дисфункції під час військової служби на фоні стресів, як стрес впливає на організм. І коли я розбирала ці проблеми з сексологами, з психологами, то мені казали, що серед військових ці сексуальні дисфункції зустрічаються дуже часто. І з усього, з чим військовий проживає, це найбільше впливає на психоемоційний стан. От здавалось би, про це ніхто не говорить, бо це здається чимось сороміцьким. Я висвітлювала у своєму блозі проблеми з лібідо, проблеми з відсутністю бажання. Це все на фоні стресу і пережитого досвіду»
На її думку, проблема часто не в тому, що допомоги немає, а в тому, що люди досі бояться або соромляться по неї звертатися:
«Я б не сказала, що зараз найбільше не вистачає допомоги ветеранам, тому що дуже багато організацій, благодійних організацій, багато чого надає держава або такими ж силами, як я це роблю окремо маленьким фондом. Допомоги вистачає. Не вистачає у людей розуміння, що по допомогу звертатися потрібно і це не соромно. Це не робить з вас несправжнього сильного чоловіка. Про це треба більше говорити і чоловікам треба більше прикладів давати, тому що ми знаємо, що жінки більше звертаються за допомогою»
Найбільше у цій роботі Марину тішать моменти, коли вдається побачити реальні результати реабілітації — навіть у, здавалось би, маленьких змінах:
«У нас, звісно, багато є випадків, коли хлопці приїжджають і не ходять. Наприклад, хлопець не наступав на ногу два роки, а після нашого курсу почав ходити без милиці. Або коли людина рік ходила з катетером в туалет і після декількох процедур, а саме уколів від нашого нейрохірурга, людина почала відчувати признаки бажання сходити в туалет. Ось такі маленькі речі, які для нас здаються чимось звичайним, для людини — це цілий прорив. Вони дуже-дуже сильно радують».
Одна з найбільших проблем зараз — це можливість дати військовим час на реабілітацію ще під час служби, не чекаючи критичного стану:
«Нещодавно ми з нашим реабілітаційним центром підписали меморандум з однією бригадою, яка надає нам військових, саме тих, які проходять службу. Велика проблема — взяти людину на два тижні реабілітації. Хлопці можуть пропадати посеред курсу через складність вийти з позиції, але вони хоча б не чекають до цього критичного моменту, коли вже не станеш у броні, коли дуже погано. Вони приходять ще тоді, коли тільки починають відчувати загострення, і швидше це усувають. Це покращує їм життя. Ми зараз займаємося оперативною реабілітацією. Звісно, беремо ветеранів, але більшість у нас — це військові, які приїжджають, проходять процедури, потім їдуть на завдання, потім знову повертаються. І так їхній курс триває трохи довше, ніж якби людина просто жила два тижні на реабілітації. Але навіть з такими перервами ми бачимо дуже хороші результати»
Нещодавно Марина разом із чоловіком була у відпустці. Найціннішим у цих кількох днях для них стала зустріч із дітьми чоловіка — і можливість хоча б ненадовго побути разом:
«У чоловіка є двоє дітей від попереднього шлюбу. Кожну відпустку, яка у нас є, ми завжди їдемо до них, тому що це дуже рідкі миті. Та і я також — ми дуже близькі з дітьми, нам завжди дуже не вистачає цих зустрічей. Тому найцінніше — це побачити дітей. Було просто шоком цього разу побачити, наскільки вони виросли, витягнулися. Їм 13 і 7 років, і вони такі високі стали. Це так щемно було. Хочеться бачити це в процесі, звісно, але, на жаль, такої можливості немає»
Повернення з відпустки теж має свій окремий психологічний момент. Марина говорить: найдивніше — це навіть не саме повернення, а дорога назад, під час якої буквально бачиш, як змінюється країна і як поступово наближається фронт.:
«Ми повернулися з відпустки і на наступний день поїхали на позицію, тому що вибору немає. Ти їдеш півтори тисячі кілометрів через усю Україну — ми приїжджаємо з Чернівців до Краматорська — і поступово бачиш наближення фронту. Спочатку їздиш дорогами, де є фури, логістика, великі траси, де люди живуть, будуються. Наприклад, ми були в Чернівцях — Буковина дуже зараз розбудовується. І ти бачиш там зовсім інше життя»
Що ближче до Донеччини — то сильніше змінюється не лише простір навколо, а й внутрішній стан, з яким повертаєшся назад у службу.
«Потім під'їжджаєш до центральної України, до Дніпропетровської області, і вже відчуваєш, що тут війна набагато ближче, ніж там, де ти був шість годин тому. Потім ти бачиш антидронові сітки, місця, де вже пролітають дрони, горілі машини, розбиту дорогу. І це вже тебе готує до того, що ти в'їжджаєш у Краматорськ. Все вже стає тобі рідним, ти включаєш відповідні пісні — такого військового типу — і вже ніби готовий до цього. І, здається, навіть сумуєш за цим. Ну, я так відчуваю»
Коли Марина потрапляє у цивільне місто, часу зазвичай настільки мало, що доводиться буквально обирати — між лікарями, друзями, відпочинком чи просто можливістю побути наодинці:
«Днів завжди мало на те, щоб звернутися до лікарів, сходити на масаж, купити собі нові речі, розважитись, виспатись, побути з рідними, прогулятися, нікуди не поспішати. Із цього переліку завжди треба обирати щось одне, бо якщо обираєш більше— це просто висмоктує всю твою енергію. Зазвичай я планую заздалегідь свою поїздку в цивільне місто. Наприклад, якщо це два дні — я повністю забиваю їх лікарями. Це в першу чергу стоматологи, МРТ або ще щось. А якщо з лікарями вже вирішила, то наступну поїздку забиваю зустрічами з друзями. Все розписую по годинах. Не можна охопити все відразу, тому треба планувати заздалегідь»
Триматися їй допомагають люди поруч, любов, жарти, книжки й навіть дуже прості речі — на кшталт гарячої ванни після позицій:
«Кохання мені дуже допомагає триматися у нормальному стані. Люди, які мене оточують. У мене дуже чуйні друзі, моя родина, мій коханий чоловік, брат, побратими, з якими ми весь час жартуємо і підтримуємо зв’язок. Я дуже люблю читати — мене це абсолютно заспокоює. Люблю відпочивати від людей. Інколи хочеться активності, інколи хочеться просто відпочити. Я дуже люблю, коли можу вийти з позиції і прийняти гарячу ванну. Зараз, на жаль, це набагато складніше, бо наше місто обстрілюють і води немає тижнями. Але я все ще вірю, що вона повернеться»
Історія Марини — про людину, яка дуже добре розуміє себе, свої межі та свої цінності. У її словах багато побуту, втоми, іронії, простих радощів і дуже тверезого погляду на реальність. Багато чесності та дуже звичайних речей: книжки між чергуваннями, старі комедії під пледом після позицій, жарти з побратимами, поїздки до лікарів у короткі дні на цивілці чи суперечки про те, хто піде заправляти генератор. І, мабуть, саме через це її історія звучить настільки живо. Без спроб виглядати сильнішою, ніж є — щира розповідь людини, яка живе всередині війни, працює, любить, злиться, втомлюється, допомагає іншим і паралельно намагається не втратити себе.