«Я прикрив хлопців собою». Підполковник Денис Демидко — про службу, поранення та шлях до нового життя
Майже двадцять років Денис Демидко носив військовий однострій. Армія стала частиною його життя ще у 13 років, коли він вступив до Львівського державного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Попереду були роки служби, бойові завдання, відповідальність за людей і рішення, які доводилося ухвалювати за лічені секунди.
Після поранення в Куп'янську перед Денисом постало нове завдання — навчитися жити як цивільний. Для цього він навіть змінив звичний гардероб: замість чорного, зеленого та камуфляжу почав обирати рожевий колір.
«Раніше моя палітра складалася з чорного, зеленого, коричневого, камуфляжу. Зараз мій колір — рожевий», — усміхається він.
Денис Демидко — підполковник, начальник відділення спеціального призначення 138-го центру спеціального призначення протидії диверсіям і терористичним актам.
Він виріс у родині військовослужбовців. Службу проходили і мама, і тато, а батько продовжує захищати Україну й нині. Тож вибір професії був для нього цілком природним:
«Це поклик родини, поклик патріотизму. Я з самого дитинства був тісно пов'язаний з армією».
У 2007 році Денис вступив до військового ліцею, а у 2010-му розпочав службу у Збройних силах України. Найбільш визначальними для себе він називає роки служби у 169-му навчальному центрі «Десна» та в Силах спеціальних операцій.
Саме там, каже військовий, він зрозумів, що означає бути справжнім командиром:
«Мене навчили цінувати особовий склад, правильно вести діалог і командувати так, щоб люди тебе слухали».
Для Дениса командування завжди означало передусім відповідальність за людей. Саме цей принцип став визначальним і того дня, коли він отримав поранення. Це сталося в Куп'янську. Після виконання бойового завдання група поверталася до укриття. Як командир, Денис ішов останнім, переконуючись, що всі його військові вже зайшли всередину. Саме в цей момент російські військові атакували FPV-дроном на оптоволокні:
«Хлопці вже забігли всередину, а я заходив останнім. Почув за спиною звук гвинтів. Я прикрив хлопців собою, щоб мінімізувати кількість поранених».
Про себе Денис говорить стримано. Натомість часто згадує своїх побратимів. Каже, найбільший біль для нього — не власне поранення:
«Найбільший біль — це втрата свого особового складу».
Саме побратими першими прийшли йому на допомогу після поранення. Денис із вдячністю говорить про своїх підлеглих, яких свого часу сам навчав надавати домедичну допомогу. Навіть у найважчі моменти підтримувати один одного допомагав звичний для військових гумор.
Під час лікування найбільшою опорою стали дружина, діти та батьки. Особливо дружина, яка підтримує його ще з 2014 року. Та після лікування розпочався інший етап — повернення до цивільного життя:
«Я з 16 років в армії. Дев'ятнадцять років загалом ношу військовий однострій. Найважче було перемкнутися».
Саме тому Денис свідомо почав змінювати навіть звичні дрібниці. Змінив гардероб, почав носити яскраві кольори й поступово звикати до нового етапу життя. Після поранення він також по-іншому подивився на доступність міського простору:
«До цього я не звертав уваги. Зараз звертаю щодня».
Тепер Денис автоматично помічає ширину дверей, пандуси, доступність громадських будівель. Те, що раніше залишалося непомітним, стало частиною його щоденного досвіду.
Попереду ще багато планів. Найголовніший — стати на сучасні протези з колінними модулями та повернутися до активного життя. Також він збирає кошти на активне крісло колісне Panthera X, яке виготовляють індивідуально під кожну людину.
Окремі слова вдячності Денис адресує командиру 138-го центру спеціального призначення, який особисто керував його евакуацією, волонтерці Тетяні Власюк, яка допомогла організувати лікування в Superhumans, а також своїй дружині — за підтримку, терпіння і віру.
Сьогодні Денис звертається не лише до ветеранів, а й до всіх українців. Він переконаний: реабілітація потребує часу, тому не варто поспішати чи вимагати від себе неможливого. Водночас суспільству вже зараз потрібно вчитися жити поруч із людьми, яких змінила війна:
«Нас не потрібно боятися чи жаліти. Ми такі самі люди. Просто маємо свої особливості».
Історія Дениса Демидка — це історія офіцера, який звик відповідати за своїх людей, командира, що в критичний момент прикрив побратимів собою, і людини, яка сьогодні проходить новий етап життя. Його досвід нагадує: повернення з війни — це не лише про фізичне відновлення. Це ще й про прийняття себе, підтримку близьких і суспільство, яке має навчитися бачити в ветеранах насамперед людей.