Видимі: Антон Орлов. Кулеметник, що тримає «серце» прифронтового міста
«Я пишаюсь званням солдата»
Часто кажуть, що війна змінює людей, але для Антона вона стала радше іспитом на міцність тих цінностей, які він плекав роками. Маючи за плечима службу в прикордонних військах та карному розшуку, він зустрів повномасштабне вторгнення, як фахівець, здатний приймати рішення в екстремальних умовах. Втім, статус капітана поліції не завадив йому взяти до рук кулемет і два роки виконувати роботу солдата:
«24 лютого 2022 року звичайні українці показали приклад мужності, самовідданості та високого військового професіоналізму. Ми не просто вистояли — ми довели свою силу тоді, коли нам пророкували лише кілька днів. Я проходив строкову службу в Державній прикордонній службі України, все життя займався різними видами спорту, тож мені з дитинства знайомо, що таке дисципліна, навантаження та відповідальність за результат. Служба в карному розшуку також навчила мене завжди приймати правильне рішення в будь-яких ситуаціях. Ми всі дуже швидко адаптувалися. Більше двох років я виконував бойові задачі на посадах стрільця, кулеметника та старшого кулеметника. Я пишаюсь своїм військовим званням — солдат».
Між «режимом командира» та домом
Найважче на війні — це не холодні окопи чи фізична втома, а невидима нитка, що тягнеться додому. Для людини, чиє життя побудоване на захисті інших, розлука з найріднішими стає головним викликом. За два з половиною роки побути поруч з сім’єю загалом була можливість днів тридцять. Повернення до цивільного життя для Антона — це не про зміну режиму з «військового» на «цивільний», а про усвідомлення справжньої цінності кожної хвилини, проведеної поруч із дружиною та дітьми:
«Чесно кажучи, найважчою була розлука з родиною, у мене дві донечки та дружина, які кожну секунду хвилювалися та чекали на мене. Саме це давало сили та віру в нашу перемогу! Війна дуже сильно змінює пріоритети та дає змогу зрозуміти, що реально важливо, а що другорядне. Повертаючись кожен раз додому до родини, я максимально відчуваю спокій, любов та щастя. Зараз точно немає часу вмикати будь-які режими — потрібно цінувати кожну мить з близькими людьми».
«Запорізьке серце»: громадська діяльність у прифронтовому місті
Ідея створення власного фонду прийшла до Антона під час спілкування з побратимами. Помічаючи колосальну підтримку волонтерів на передовій, він зрозумів, що після звільнення на бійців чекає інший шлях зі своїми викликами — повернення до цивільного життя:
«Я був вражений обсягом допомоги від волонтерів під час служби, — розповідає Антон. — Після звільнення ми з друзями продовжували купувати найнеобхідніше для сил оборони. Але спілкуючись із військовими, я дедалі частіше чув про гостру проблему: багатьом важко знайти себе в цивільному житті, адаптуватися й відновитися. Саме це стало поштовхом до створення фонду "Запорізьке серце"».
Сьогодні організація працює за двома стратегічними напрямами: підтримка ветеранської спільноти та розвиток спортивної молоді. Втім, для Антона та його команди «Запорізьке серце» — це не просто набір послуг, а передусім гідний шлях повернення до життя через довіру та спільноту.
Тут працюють не з окремими програмами «психоемоційного розвантаження», а з цілісним переходом людини від ізоляції та напруги до включення в екосистему потрібних рішень:
«Наша роль — не "переробляти" ветерана, а допомогти йому знову включитися в життя через довіру, родину та спільноту. Створити безпечний і людяний вхід у цей процес: без тиску, без нав’язування, з повагою до темпу людини та її права самій визначати наступні кроки», — пояснює засновник фонду.
Саме через таку філософію підтримки фонд реалізує свої напрямки, створюючи можливості для ресоціалізації. Менше ніж за рік роботи вдалося реалізувати низку проєктів: разом із партнерами з клініки «Ю+» ветерани отримують сучасні спортивні протези, а для відновлення через рух впроваджено іпотерапію, заняття на скеледромі, катання на сапах і каяках. Також діє проєкт «Тіло-розум» для ветеранок та дружин загиблих Героїв і організовується регулярний відпочинок у басейнах для дітей із ветеранських категорій.
Другий вектор роботи — підтримка спортивної молоді, яку Антон вважає майбутнім рушієм змін. Переконання, що спорт формує дисципліну, втілюється у партнерстві з секціями єдиноборств. За рік фонду вдалося провести 10 змагань, закупити професійні татамі та підтримати участь спортсменів у міжнародних заходах. Сьогодні «Запорізьке серце» живе місією бути опорою для тих, хто пройшов через війну, і для тих, хто будуватиме майбутнє держави.
Волонтерство за два десятки кілометрів від фронту
Працювати в Запоріжжі — це окремий виклик. Постійні тривоги та близькість до лінії бойового зіткнення змушують команду бути максимально гнучкими та витривалими:
«Дуже важко планувати та проводити заходи у місті, яке знаходиться за 25 кілометрів від лінії фронту. Повітряні тривоги у Запоріжжі майже постійні, але ми не маємо права зупинятися! Кожного дня бійці сил оборони захищають нас і відбивають атаки ворога — вдень і вночі, в холод та спеку. Це дає сили продовжувати».
Навіть найміцнішим потрібне перезавантаження
Для Антона місцем сили став спортзал — простір, де дисципліна тіла допомагає впорядкувати думки:
«Моє особливе місце для відновлення — тренажерний зал. Це частина мого життя десь з 7 років. Незважаючи на всі травми та проблеми зі здоров’ям, тільки там я повністю перезавантажуюсь для подальшої роботи».
Війна не відпускає повністю. Віра в людей та в єдність, яка була на початку, тримає в строю, але реальність щодня нагадує — розслаблятися зарано:
«У мене висить форма та стоїть вдома зібрана сумка з найнеобхіднішим. Я кожного дня памʼятаю, як усе починалося, та, найголовніше — для чого ми все це робили, робимо та будемо робити! В тилу найбільше засмучує те, як наша влада за такий довгий період не вирішила основні питання щодо демобілізації та мобілізації в цілому. Засмучує також, що народ України не втримав ту єдність та силу, яка була у нас на початку повномасштабного вторгнення».
Попри всі виклики, Антон знаходить у собі сили рухатися вперед. Його головна опора — це діти, дружина та мати, а також побратими, які стали рідними людьми. Відчуття відповідальності перед близькими та обіцянки, які він дав самому собі, дають йому надію на перемогу та віру в щасливе майбутнє у найкращій державі світу.