Володимир Ходяк: «Я тут усе витримаю заради своєї сім’ї». Історія запорізького козака, який пройшов через російський полон

Коли почалася велика війна, Володимир не вагався. Каже, що це був внутрішнє рішення:

«Це поклик душі та серця. Мене виховала вулиця! За її "законами" ти не повинен бути слабким ні фізично, ні морально.Ти ніхто на районі й взагалі в місті, якщо не можеш захистити свою дівчину чи відстояти власне ім'я та честь своїх друзів. Я просто ніколи в житті не ховався за спідницями. Потім ще додала гарту строкова служба у прикордонних військах. Наша Ненька — це наші батьки, наші сім'ї, наша земля. Як можна на це закрити очі? Я дякую Богу, що я справжній українець, ще й запорізький козак. Ми непереможні й нескорені. Нашим ворогам не дано зрозуміти, що сильніші за українців душею і тілом — лише самі українці».

Пробитися у бойовий підрозділ добровольцю у віці «за 50» виявилося непросто. У ТЦК, куди Володимир прийшов із наміром потрапити до Морської Піхоти, йому відмовили — мовляв, через вік не впорається з навантаженнями. Чоловік був у розпачі, адже мав великий запас витривалості та сили. До того ж за плечима була строкова служба при Радянському Союзі у Прикордонних військах у Закавказькому окрузі.

Спочатку він захищав місто у складі Запорізького Добровольчого Формування Територіальної Громади, а коли підійшла черга — долучився до 110-ї окремої бригади ТрО ЗСУ. Починав навідником кулеметного взводу роти вогневої підтримки, пройшов потужне навчання з кваліфікованими інструкторами, підвищив кваліфікацію і став навідником танка.

Три години вогню і сорок хвилин пекла

Вересень 2023 року. Запорізький напрямок, район села Приютне. Окупанти намагалися продавити та проломити оборону українських захисників. Три дні бійці тримали позиції у постійних запеклих перестрілках. Зрештою зав’язався надважкий бій, який тривав близько трьох годин. Росіяни випустили все наявне озброєння, уся посадка навколо горіла. Володимир згадує, що найзапекліша фаза тривала близько 40 хвилин: від запаху пороху та горілого бійців буквально рвало, дим різав очі, душив важкий кашель.

Обіцяної підтримки підрозділ дочекатися не встиг. Було багато загиблих та поранених. Позиція Володимира була другою по відстані до ворога, з першої лінії живим не залишився ніхто. Сусідні позиції почали відходити і теж зазнавали втрат.

У розпалі цього бою уламок снаряда влучив Володимиру під плече. Удар перебив кістку, пошкодив артерію, сухожилля та нервові закінчення. Вихідний отвір від осколка був розміром із куряче яйце. Рука просто «відлетіла» в рукав і перестала слухатися. Володимир думав, що кінцівки вже немає. Неймовірним зусиллям волі він зміг накласти собі турнікет лівою рукою, затягуючи його зубами.

Побратими Володимира відчайдушно намагалися відбити оточених вогнем. Чоловік назавжди закарбував цей момент у пам'яті як прояв найвищого військового братерства, яке залишається на все життя:

«Я ніколи не забуду той момент, коли мої побратими відбивали нас при оточенні, коли я вже був тяжко поранений. Вони так від душі насипали по окупантах... Але, на жаль, склалося так, що вийти з бою я вже не зміг — сили були нерівними. Морпіхівська бригада ворога взяла нас у кільце. Спочатку хотіли розстріляти, але в останню мить передумали. Мої побратими — найкращі, а військове братерство — воно на все життя».

Проте сили були занадто нерівними. Морпіхівська бригада окупантів взяла в кільце двох останніх бійців, які лишалися живими, але мали важкі поранення. Спочатку Володимира з товаришем хотіли розстріляти на місці, та в останній момент передумали.

Півтора роки тиші та катувань

Одразу після взяття в полон поранених захисників кинули у підвал у Старомайорському на Донеччині, де знаходився штаб окупантів. Щодня приїжджали представники спецслужб РФ, намагаючись вибити інформацію. Далі був Горлівський польовий шпиталь, де Володимиру дістали осколок із руки. Наступного дня гелікоптером його переправили до Севастополя. Лише через десять днів пораненому провели операцію, встановивши апарат зовнішньої фіксації, щоб хоч якось з’єднати кістки докупи.

Через півтора місяця лікування Володимира етапували до Таганрозького СІЗО, де він провів цілий рік. Наступним етапом стала виправна колонія на Уралі в Пермському краї, де чоловіка утримували ще пів року.

Умови були нелюдськими. До полону Володимир важив 85 кілограмів, а повернувся з вагою 55 кілограмів. Їжу давали з алюмінієвого посуду — кашу найнижчої якості, яку зазвичай купують на ринках для тварин, просто заливали гарячою водою з-під крана. Володимир згадує, що хліб давали крихтами, і полонені з'їдали його повністю, до останньої пилинки.

Окупанти застосовували постійні тортури. Били електрошокерами «для бадьорості», використовували «тапік» (військово-польовий телефон, дроти від якого накручували на пальці та чутливі частини тіла), стріляли прямо біля вух, імітуючи розстріл, від чого у Володимира з’явився постійний дзвін і погіршився слух. Вороги погрожували відрізати вуха та ніс, змушували бігати коридорами із заплющеними очима. Найменша спроба розплющити повіки каралася сильним ударом в обличчя. До того ж вікна камери виходили прямо на місце, де катували інших українських військових, тож психологічний тиск не припинявся ні на хвилину.

Володимиру допомагала триматися думка про найрідніших. Він щодня думав про дружину, дорослого сина та своїх двох мам — рідну матір та тещу, яку вважає другою мамою:

«Я витримав і тримався заради своєї сім’ї, моїх мам. Вони мене дуже чекали і робили усе реальне і нереальне, щоб я якнайшвидше повернувся».

«Хотілось злетіти»

Володимира Ходяка тричі викреслювали зі списків на обмін. До останнього моменту, перебуваючи в автобусах, він не міг повірити, що це правда. Але 5 лютого 2025 року відбувся великий обмін полоненими:

«Коли ми при поверненні побачили великими буквами на кордоні "УКРАЇНА" — таке почуття, що ніби хотілось злетіти. Скільки радості, позитиву, емоцій, адреналіну...Ми вмить стали найщасливішими!»

Права рука, яка сильно постраждала від поранення –- майже не рухається. Чоловік проходить тривалий шлях реабілітації неймовірно вдячний українським лікарям, називаючи їх найкращими у світі. Маючи особистий досвід лікування за кордоном, ветеран зазначає, що саме українську медицину загартувала війна: наші фахівці щодня роблять реальне з неможливого, тоді як іноземні лікарі часто бояться братися за такі випадки через брак подібного досвіду та практики, попри наявність найсучаснішого обладнання.

Війна не змінила ставлення Володимира до життя, вона лише закріпила головні цінності. Найважливішим для нього залишається сім'я, і понад усе він вдячний за те, що залишився живим.

Він переконаний, що по-справжньому зрозуміти та відчути життя після полону спроможний лише той, хто сам пройшов цей шлях, та його родина. А найкращою і справжньою підтримкою від цивільного суспільства для ветеранів Володимир називає прості речі — щире та справжнє добро.

Звертаючись до українців та побратимів, Запорозький Козак Володимир Ходяк бажає найголовнішого: щоб українські військові та циві якнайшвидше повернувся з полону додому:

«Усім нам — перемоги, миру, добра, успіхів, процвітання і поваги. Щоб наші вороги згинули навічно. Справедливого їм бумерангу: нам — добробуту, їм — занепаду. Слава Україні!».