Військовий Євген Тюрін: про бій у Попасній, повернення до служби та ветеранське коло у просторі «ГАРТ»
Для Євгена військова форма ніколи не була випадковістю чи спонтанним рішенням. Каже, бажання служити з’явилося ще задовго до війни — це було внутрішнє відчуття, яке з роками лише зміцнювалося:
«Мене завжди тягнуло бути військовим. Хотілося спробувати свої сили, перевірити себе. У 2017 році я проходив відбір у бригаду “Рубіж”. На той момент це була бригада, де всі служили по контракту», — згадує Євген.
Так почався його шлях у війську — шлях, який згодом приведе на передову, через поранення, довгу реабілітацію та переосмислення життя.
Перші дні у підрозділі сьогодні згадуються короткими фрагментами: збори, формування команди, знайомства між побратимами, оформлення документів, підготовка до служби:
«Ми збиралися в один підрозділ, записували дані, знайомилися між собою. Усе починалося поступово, але вже тоді було розуміння, що це серйозний шлях», — говорить військовий.
Про фронтові історії Євген розповідає стримано. Каже, за роки служби їх накопичилося дуже багато, і кожна з них — окрема історія про людей, ризик і виживання:
«Історій дуже багато. Деякі навіть складно вмістити в інтерв’ю, бо вони займають багато часу і залишаються в пам’яті надовго», — каже він.
Від самого початку його підтримували батьки. Саме вони стали тими людьми, які прийняли його вибір і допомагали триматися навіть у найскладніші моменти. Одним із таких став бій у Попасній — епізод, який Євген пам’ятає до деталей:
«Ми виходили в поле, а там були чигирі десь до двох метрів заввишки. Зупинилися групою, я опустився на коліно біля маленької шпори між тими заростями. Хотів трохи пригнутися — і в цей момент почув хлопок. Куля потрапила мені в ногу, я впав», — згадує він.
Навіть після поранення діяти довелося швидко:
«Я одразу оглянув себе і побачив, що є кровотеча. У цей час наш дрон замерехтів у повітрі, і противник почав відступати», — розповідає військовий.
Після цього були госпіталі, лікування та складне відновлення. Але саме у той період життя подарувало йому несподівану зустріч, яка стала дуже важливою:
«У госпіталі, поки був поранений, я зустрів свою майбутню дружину. Це дуже підбадьорювало. У мене була мотивація швидше стати на ноги, повернутися до свого підрозділу і просто жити далі».
Він не приховує: шлях відновлення був непростим не лише фізично, а й емоційно. Найбільше запам’яталися погляди людей. В очах читалася тривога, співчуття. І це теж, каже він, по-своєму впливало.
Та навіть після важкого поранення Євген не відійшов від служби. Сьогодні він продовжує працювати у тиловій частині та паралельно займається спортом, який став важливою частиною відновлення:
«Я стараюся займатися спортом і далі відновлюватися. Спорт дуже допомагає — і фізично, і морально. Особливо адаптивні види спорту. Кожному може підійти щось своє. Головне — знайти той напрям, який тебе надихає, і розвиватися в ньому».
Окремо він говорить про «ГАРТ» — ветеранський простір і події, які допомагають військовим повернутися до активного життя після фронту:
«ГАРТ — це дуже хороша можливість спробувати адаптивні види спорту, побути серед своїх, у ветеранському колі, знайти нові знайомства. А ще — це шанс поїхати на міжнародні змагання й показати себе», — говорить Євген.
Сьогодні найбільшою опорою для нього стала родина:
«Зараз мене мотивує моя сім’я — дружина і діти. Саме вони дають сили рухатися далі»
А серед головних мрій — та, яку сьогодні поділяють мільйони українців: дочекатися моменту, коли можна буде видихнути. Коли закінчиться війна і ми переможемо.