Від спорткара до громадської організації: шлях ветерана, який вирішив не чекати змін, а створювати їх

У 2023 році Арсен Рябошапко займався збіркою дронів. Після поранення на фронті життя потребувало нових сенсів, але спорт у цьому списку з’явився майже випадково. Одного разу, їдучи на роботу у своєму спорткарі, він почув по радіо рекламу про відбір до збірної «Invictus Games Ukraine». Тоді адаптивний спорт здавався йому чимось виключно для людей з ампутаціями, але цікавість перемогла:

«Я максимально здивувався, коли на відборі побачив ветеранів з усіма кінцівками, з контузіями чи захворюваннями. Тоді я зрозумів: адаптивний спорт — це створення рівних умов, де неважливо, яке у тебе поранення, ми можемо змагатися на рівних». 

Найбільше його захопив баскетбол на кріслах колісних і саме цей вид спорту дав розуміння: адаптивний спорт — це про створення рівних умов, де поранення чи діагноз відходять на другий план. Драйв і постійна взаємодія з побратимами надали впевненості та бажання рухатися далі.

Потрапивши до національної збірної «Invictus Games», Арсен відчув не лише гордість, а й величезну відповідальність. Серед видів спорту він обрав баскетбол на кріслах колісних і поставив собі мету — виступити гідно. Але крім кемпів від збірної, потрібна була щоденна робота вдома, в Одесі:

«Мені хотілося представляти свою країну на міжнародній арені гідно, і це стимулювало мене займатися цим видом спорту більше, ніж на кемпах. Я самостійно шукав, де б я міг тренуватися. Потім ми почали робити це разом із побратимом: шукали локації, шукали інвентар. Згодом почали підтягуватися інші люди — їм було цікаво, що це за «двіжуха», хлопці щось там колотяться, треба піти подивитися».

Так навколо Арсена почав формуватися перший колектив гравців у баскетбол на кріслах колісних. Проте ентузіазм впирався у відсутність бази. Виявилося, що місто не пристосоване до адаптивного спорту, оскільки здебільшого спортивна інфраструктура — це залишки радянського союзу:

«Найскладніше було знайти спортивний інвентар та інфраструктуру. Вона взагалі не передбачала, що у нас будуть люди з інвалідністю, а тим паче — що ці люди будуть займатися спортом. Допомоги міста не вистачало, умов просто не було».

Коли старі зали й відсутність інвентарю стали щоденним викликом, Арсен із побратимами зрозуміли: поодинці вони залишаться непоміченими. Щоб голос ветерана став вагомим, потрібна структура. Так виникло рішення офіційно об’єднатися:

«Це все падало на наші плечі, і ми зрозуміли: щоб нас краще чули, нам потрібно створювати громадську організацію. Щоб потреби нашої спільноти ветеранів — тих, хто хоче жити активним життям і не закриватися в собі — були почуті. Ми йшли на війну, щоб змінити щось у цьому житті, зберегти нашу країну та побудувати її на нормальних цінностях».

Створення громадської організації «Вільні воїни» дозволило не просто озвучувати проблеми, а вирішувати їх системно, щоб кожен ветеран міг би знову відчути себе частиною команди.

На початках Арсен та його побратим Ілля Пилипенко намагалися все робити самотужки, навіть писати статут. Втім, усвідомили: щоб організація була потужним інструментом, кожен етап має бути професійним.

«Ми спершу самі намагалися писати той статут, але зрозуміли, що краще довіритися професіоналам. Щоб продукт був якісний, потрібно, щоб люди розбиралися в тому, що вони роблять. Ми залучили фахівців, нам допомогли з документами — і так ми створили громадську організацію».

Сьогодні їхня ГО стала тим самим місцем сили, де ветерани з пораненнями знаходять підтримку через спорт для особистого відновлення. Втім, хлопці добре розуміли: ветерани часто просто не знають про існування адаптивного спорту або не вірять, що це для них:

«Ми зрозуміли, що потрібно залучати інших хлопців, які так само, як і я колись, не знають, що існує ветеранський спорт. Існує взагалі величезний пласт ветеранської спільноти, яка схожа за цінностями, поглядами та вподобаннями. Ви можете до неї дуже легко доєднатися. І вона є не тільки десь там у Києві чи Львові — вона вже тут, в Одесі».

І це не просто тренування, а ціла екосистема, яка виросла з особистого досвіду та драйву її засновників. Арсен та Ілля особисто ходили до побратимів, переконуючи їх зробити перший крок.

«Ми ходили, хлопці ось так збирали: десь вмовляли, десь переконували, що варто спробувати хоча б постріляти з лука чи спробувати волейбол сидячи. Ми не збираємо людей на щось, чим би ми не займалися самі. Ми ведемо активне життя, самі займаємося цими видами спорту — і в цьому наша головна сила об’єднання».

Вони не пропонують побратимам те, чого не роблять самі, а буквально — кличуть за собою. Кожне запрошення — це особистий приклад:

«Ми інформуємо та об’єднуємо людей насамперед за рахунок того, що самі ведемо активне життя. Ми не збираємо людей на щось, чим би не займалися самі. Ми запрошуємо ветеранів та військовослужбовців на ті тренування, у яких самі беремо участь і від яких отримуємо задоволення. Нам не потрібно щось вигадувати, потрібно просто прийти і сказати: «Пішли зі мною, спробуй позайматися». Один відмовиться, другий відмовиться, а третій погодиться — і піде».

Саме так, крок за кроком, формувалося коло однодумців. А згодом амбіції засновників вийшли на новий рівень. Надихнувшись досвідом міжнародних змагань у Канаді, вони вирішили перенести цей драйв у рідне місто:

«Ми з побратимом Іллею Пилипенком були під враженням від «Інвіктуса» в Канаді. А оскільки Одеса — це місто-побратим Ванкувера, було б прям дуже файно зробити щось подібне тут. Ми створили такі змагання, які будуть не раз на два роки, а працюватимуть на регулярній основі. Щоб людина постійно перебувала в цій ветеранській спільноті, в цій спортивній «двіжусі», яка об’єднує і надає сил та впевненості у собі. Ці змагання стали певною кульмінацією нашої роботи».

Більше за спорт: Одеса “На хвилі”, що перевершила міжнародні арени

Справжня магія відбулася тоді, коли ветерани та військовослужбовці з різних куточків країни з’їхалися до Одеси, щоб відчути спорт у зовсім іншому контексті. На інклюзивному пляжі хлопці отримали змогу стріляти з лука, веслувати чи грати в баскетбол, просто піднімаючи очі на морський обрій.

Для Арсена організація цього заходу стала можливістю поділитися власним щоденним станом — тим самим особливим відчуттям відновлення, яке дарує море. Тож, дуже органічно це стало простором, де головною метою були не медалі чи кубки, а сам процес руху та спілкування. Внутрішнє відчуття того, що ти даруєш іншим цей стан спокою та сили, стало для організаторів найкращою винагородою.

Рівень підготовки «На хвилі» вразив навіть тих ветеранів, які вже мали досвід участі у престижних закордонних стартах, зокрема в Канаді. Коли учасники міжнародних змагань підходили й зізнавалися, що в Одесі було краще і продуманіше до деталей, це стало найсильнішим стимулом рухатися далі. Такий результат став можливим лише тому, що організатори самі пройшли цей шлях. Вони точно знають, чого потребує ветеран, який приїхав на змагання, бо самі неодноразово були на місці учасників.

Нині ветеранська організація пропонує вже вісім напрямків, де кожен може знайти своє: баскетбол на кріслах колісних, волейбол сидячи, піклбол, плавання, параджіу-джитсу, великий теніс, гольф та можливість безкоштовно тренуватися в залах із професійними наставниками. Але плани команди вийшли за межі одеських майданчиків. Минулого року вони проаналізували стан справ у регіоні й побачили тривожну картину — якщо в місті певні умови вже створені, то область до адаптивного спорту поки зовсім не готова:

«У місті ми створили умови, щоб ветерани займалися, а в області їх немає. Тому ми відібрали людей, які в подальшому будуть розвивати в громадах адаптивний і ветеранський спорт за тими напрямками, що їм сподобались. Будемо їх усіляко підтримувати, «пушити», допомагати і фінансово, і в організаційних питаннях, і в тренувальних процесах. Якщо ветеран з області чи з південного регіону це читає — обов'язково зв'яжися зі мною або з Іллею, і ми допоможемо розвинути це у тебе в громаді».

Коли Арсена запитують про приклади для наслідування, він відверто каже: їх не було. Вони з побратимами просто не бачили структури, яка б виглядала так, як вони це відчували:

«В Україні немає структури, яка давала б такий великий комплекс пропозицій, у тому числі командних видів спорту. Ми просто йшли і брали: пробували, десь помилялися, робили неправильно, але ми хотіли, щоб ця структура існувала і у ветерана була реальна можливість займатися спортом».

Така інтенсивна робота могла б виснажити будь-кого, але не Арсена. Громадська діяльність для нього — це не тягар, а цінний ресурс і мотивація, бо він сам залишається частиною цього процесу:

«Мене це не виснажує, я набираюся енергії, тому що сам займаюся майже всіма видами спорту, які ми пропонуємо. Я кайфую від процесу. Деякі тренування проводжу самотужки, насолоджуюся самим спортом, і це дає мені додатковий ресурс».

Спорт як інструмент реабілітації: чому варто наполягати на першій спробі

Джерелом ресурсу для команди стають реальні зміни в житті побратимів. Арсен згадує, як півроку тому відвідував шпиталь, де познайомився з ветеранами, яких доводилося буквально вмовляти просто прийти на перше тренування. Хлопці зазвичай відповідали ввічливим «так», обіцяли прийти, але цим і обмежувалось

Але він був наполегливим і приходив знову. Одним із таких співрозмовників був Валерій Старніченко. Його доводилося вмовляти спробувати баскетбол на кріслах колісних раз за разом. Валерій погоджувався, але знову не приходив. Зрештою, Арсен просто зателефонував із прямим питанням: «Ну що, ти йдеш?». І лише тоді, з великими зусиллями та сумнівами, Валерій таки вийшов на перше тренування.

Результат цієї наполегливості виявився приголомшливим. Сьогодні Валерій — не просто активний учасник спільноти, а член збірної України, який представлятиме країну в США на змаганнях Air Force Marine Corps Trials у чотирьох дисциплінах: баскетболі та регбі на кріслах колісних, волейболі сидячи та стрільбі з лука. Ба більше, тепер його розглядають як майбутнього тренера:

«Коли я бачу такий результат, це прямо мене мотивує. Я розумію: я його витягнув, я йому дав цей інструмент спробувати. Значить, ця робота, яку ми робимо, не є даремною. Валерій прямо насолоджується, кайфує від цієї спільноти ветеранської та від процесу спорту з побратимами».

• Не чекайте, поки все стане ідеальним. Просто спробуйте. Пошук можливостей починається з першої дії — іноді це просто рішення відгукнутися на почуту рекламу.
• Спорт — це не про діагнози чи обмеження. Це про створення рівних умов. Шукайте команду, де ви будете на рівних з іншими, і де головним буде командна робота і спільна мета.
• Зробіть перший крок. Найважче — це знову почати комунікувати, але в оточенні побратимів, які розуміють ваш досвід, це відбувається природно.
• Навчився сам — навчи іншого. Якщо ви вже знайшли те, що допомагає вам відновлюватися, ставайте провідником для інших. Саме так будується жива і стійка спільнота.