Ткаля у третьому поколінні: історія про вибір, спадковість і ремесло, що стало сенсом
Історії про покликання рідко бувають лінійними. Часто вони складаються з випадковостей, які згодом набувають сенсу, з рішень, що здаються незначними, коли їх приймають і з внутрішніх відчуттів, яким складно дати раціональне пояснення.
Історія Дарини — саме така. Вона називає це просто: «випадковість — це підпис Бога, який не хоче підписуватися своїм іменем».
Сьогодні вона — ткаля, яка свідомо відроджує ремесло в сучасному контексті. Але довгий час вона навіть не знала, що ткацтво — частина її власної родинної історії. Про це вона дізналась значно пізніше — вже після того, як вступила до училища і почала серйозно ставитися до обраної справи:
«У нашій родині про це якось не говорили. І ця тема почала відкриватися вже після того, як я вивчилась і коли батьки побачили, що я вирішила це продовжувати», — розповідає Дарина.
По маминій лінії ткала її прабабуся Уляна. Особистих спогадів про неї немає, але є річ, яка стала для Дарини символом зв’язку поколінь — рушник, витканий її руками понад 50 років тому.
«Я тримаю його як реліквію. Це дуже сильний для мене зв’язок», — каже вона. І додає образ, який звучить як майже інтуїтивне пояснення власного шляху: «Можливо, коли мої ніжки бігали по тканих доріжках бабусі Уляни, тоді я й увібрала в себе тепло рук, що творять полотно».
Ця нитка, за її словами, ніби перервалася на покоління — і знову відродилася в ній. Водночас по батьковій лінії в родині також були майстри — різьбярі по дереву, дуже відомі у своїй справі. Творчість у цій родині існувала завжди, просто в різних формах.
Цікаво, що саме ткацтво у дитинстві її зовсім не торкалося. Вона не знала про нього і не мала з ним жодного досвіду. Натомість її дитинство було наповнене іншими видами творчості: бісероплетінням, шиттям, квілінгом. Частина тих робіт збереглася досі — як свідчення того, що ця тяга до творчості і мистецтва були в ній завжди.
«Батьки завжди мене підтримували. До чого в мене був хист, вони це бачили і давали цьому рости», — говорить Дарина. Саме завдяки їм у неї з’явився перший ткацький станок. Її мама, Надія, має тонке відчуття краси, любов до квітів — і ця естетика відчутна в роботах Дарини. «У них багато квітів, і це теж про маму».
Батько, Леонід, також творча людина — займався фотографією, шив. Усе це сформувало середовище, в якому творчість була природною частиною життя.
Її вибір професії не був продуманою стратегією. Після 9 класу вона хотіла стати дизайнером одягу і вступала на швачку. Але група не набралася. «Один випадок змінив усе. Я пішла в ткацтво. І я більше не розлучалася з цим ремеслом», — згадує вона.
Навчання у Кролевецькому училищі стало для неї повноцінним зануренням у ремесло.
«Я поринула у казковий світ цього ремесла», — каже Дарина.
Але за цією «казкою» стояла велика праця — щоденна, наполеглива, фізично виснажлива. «Рушник за рушником». Вона закінчила навчання з відзнакою, отримала червоний диплом, була президентським стипендіатом і однією з найкращих учениць. Її дипломна робота зберігається у неї досі — як точка відліку професійного шляху.
Втім, справжнє розуміння ткацтва прийшло пізніше: «Я усвідомила, наскільки воно фізично непросте. Це праця, яка вимагає сили, витривалості і повної включеності». Після училища вона певний час навчалася в київських вишах за іншими напрямами, не пов’язаними з ремеслом, але постійно до нього поверталася.
У 2019 році вона створила свій перший ткацький станок і почала працювати вдома, в однокімнатній квартирі. «Я хотіла просто продовжувати це ремесло — щоб руки не забули техніку, щоб відточувати майстерність і не втратити це».
Поступово це стало чимось значно більшим, ніж просто навичка.
«Найбільше мене зачепило те, що це — моє. Це моя сутність від природи», — говорить вона. І пояснює це через знайоме з дитинства відчуття: коли ти створюєш щось руками — і з цього народжується результат. Як колись дерево з бісеру чи картина з квілінгу — тільки тепер у значно глибшому вимірі.
На той момент Дарина вже мала стабільну кар’єру в б’юті-сфері, працювала на керуючих посадах. Ткацтво залишалося її внутрішнім простором — тим, куди вона поверталася. Але одного разу постало чітке питання: залишити це як хобі чи зробити справою життя.
«Я відчула дуже ясне внутрішнє рішення: або я залишаю це як хобі, або йду в це повністю. І я обрала — піти в невідомість».
Це рішення було не про фінансову вигоду. Воно було про сенс. «Як говорити про ткані рушники? Як пояснювати їхню цінність? Як показати людям різницю, якщо їх досі часто плутають з вишивкою?» — ці питання стали для неї визначальними.
Сьогодні її роботи є у понад 15 країнах світу, у приватних колекціях, зокрема — у королівській родині. Але для неї це не фінальна точка, а лише частина шляху.
«Моя місія — зробити так, щоб про ткацтво говорили так само голосно і масштабно, як про вишивку. Щоб його розуміли, впізнавали і цінували».
Вона пояснює, що ткацтво — це значно складніший процес, ніж здається. Адже, помилка в одній точці може порушити весь орнамент:
«Ти не просто створюєш орнамент — ти створюєш саме полотно і орнамент одночасно». Усе починається з технічного малюнка — сітки, де кожна клітинка відповідає нитці. Це як у точних науках — система має бути цілісною».
Уся робота — повністю ручна. Від створення сітки до останньої нитки. Іноді доводиться навіть ремонтувати ткацький верстат. Вона працює в техніці кролевецького переборного ткацтва, але у сучасному прочитанні.
«Для мене ткацтво — це переплетіння точних наук і мистецтва».
З досвідом, каже Дарина, з’являється ще один важливий елемент — відчуття.
«Іноді технічні малюнки народжуються як образ, навіть уві сні».
Вона говорить про стан потоку — коли робота ніби проходить через неї. Особливо це відчутно, коли рушник створюється для конкретної людини: «Є відчуття зв’язку, яке складно описати словами».
Переломним у творчості Дарини став період від 2024 року. Саме тоді вона відчула, що знайшла власний почерк і внутрішню мову в ткацтві.
«Найбільше я пишаюся роботами, створеними з 2024 року і до сьогодні — саме тоді я відчула, що знайшла свій почерк», — говорить вона.
Серед цих робіт — рушники «Сплетіння», «Магія барвінку», «Соняшник і благополуччя», «Щаслива дорога». Особливе місце займає рушник «Королівський», який потрапив до королівської родини — до Чарльза III. Також серед останніх робіт — художнє панно для бренду «Namelaka», а також рушники «Благо» і «Софія».
Паралельно вона розвиває власний бренд «Tkaly», а також створила дитячий напрям «Tkaly Kids». Для неї важливо, щоб діти мали контакт із ткацтвом змалку — через речі, які вони носять, і через досвід, який вони отримують.
Вона проводить майстер-класи для дітей і говорить про традицію як про щось, що формується з раннього віку. «Бо любов до традиції починається саме з дитинства».
Один із її проєктів — «Скриня першого дотику» — набір для новонароджених із маленьким тканим рушником і першими обереговими речами.
«Я хочу, щоб перший дотик до ткацтва відбувався ще з народження. Щоб у дитини вже був свій тканий рушник як оберіг. А потім, коли вона виросте, щоб у її житті знову з’явився рушник — уже весільний».
Це, за її словами, про тяглість і про зв’язок, який проходить крізь життя.
Сьогодні найбільшим попитом користуються весільні рушники та інтер’єрні панно. Смаки змінюються, але інтерес до ткацтва поступово зростає.
Попри це, ремесло залишається вразливим — з групи Дарини, де навчалося 14 людей, вона одна продовжує це ремесло. І попри сумніви, які іноді з’являються, у майстрині є глибоке відчуття, що це має значення.
І, мабуть, найточніше про її роботу говорять не слова, а реакція людей:
«Коли люди беруть мої рушники, вони кажуть, що від них іде тепло. І це неможливо підробити».
У цьому теплі — не лише майстерність. У ньому — пам’ять, праця, тяглість і дуже особистий вибір залишитися в ремеслі, яке ще тільки вчиться звучати голосно.