Перемогти себе вчорашню: як спорт став точкою опори після фронту
Служба Мар’яни Ніцевич триває вже четвертий рік. А разом із нею — тренування, навчання плаванню і підготовка до змагань. Не заради медалей, а заради стану, який допомагає залишатися в реальності, де війна не закінчилась.
Чотири роки в строю: свідомий вибір та шлях доброволиці
У лютому 2022 року дівчина долучилася до війська доброволицею. Каже, тоді не було внутрішніх коливань чи складного вибору — було чітке розуміння ситуації:
«Мене, нас прийшли вбивати. І я на той час не бачила іншого варіанту, як долучитися до захисту країни і бути корисною».
Службу почала в 128-му батальйоні територіальної оборони Дніпровського району Києва. Далі — оборона столиці, Харківщина, Донеччина, Херсонщина, Запоріжжя. Постійні ротації, нові місця, нові задачі й відповідальність, яка часто виходила далеко за межі посади. Формально — стрілець. Фактично ж — робота з людьми, документами, організаційними питаннями, частково морально-психологічна підтримка. Як і в багатьох добровольчих підрозділах, обов’язки формувалися здебільшого за потребою, а не виключно за інструкціями.
Спорт у житті Мар’яни з’явився не як окреме рішення і не як зміна фокуса. Довгий час служба просто не залишала простору для чогось іншого — робота фактично була цілодобовою: постійно з’являлися нові задачі, нові місця, нові люди. Значну частину інформації і навичок доводилось опановувати з нуля — не лише їй, а й багатьом у підрозділі, адже чимало прийшли добровольцями без військового досвіду.
Точка опори: як реабілітація переросла у ветеранську спільноту
Торік, улітку, військовослужбовиця проходила медичну реабілітацію через проблеми зі спиною. У серпні отримала направлення на реабілітаційне плавання. Навчитись плавати хотіла давно — для відновлення і підтримки здоров’я. Проте перші ж заняття з тренером трішки змінили уявлення про власні вміння:
«Всі, хто приходять у басейн, вважають, що вони вміють плавати. Це не так. Я — не виняток».
Саме в басейні Мар’яна потрапила у ветеранське ком'юніті. Спільні тренування швидко переросли у спілкування з тими, хто має подібний досвід, а згодом до плавання додалася стрільба з лука.
Цей вид спорту захопив своєю статикою та потребою у максимальній концентрації. Професійних спортивних цілей тоді не ставила — служба тривала, а на фронті будь-яке планування є умовним. Проте тренування стали тією необхідною рутиною, що тримала в тонусі.
Перший знаковий досвід стався несподівано — на дружніх ветеранських змаганнях. Мар’яна була єдиною жінкою серед учасників і спочатку не планувала стартувати. Дистанція та фіксація результату здавалися чимось передчасним, адже вона тільки вчилася триматися на воді. Проте підтримка тренера та побратимів спрацювала як виклик: варто спробувати.
Той перший заплив — стрибок у невідомість, де адреналін важив більше за техніку — став переломним. Кожен наступний старт давався вже з іншим самовідчуттям: хвилювання поступалося місцю відповідальності та впевненості. Техніка відточувалася, а цифри на табло почали фіксувати не просто час, а її власний ріст:
«І це для мене вже було якоюсь перемогою, тому що я перемогла себе вчорашню і зрозуміла, що я — можу і варто продовжувати!».
Регулярність у спорті не завжди виглядає красиво. У реальності з транспортними заторами, перебоями зі світлом та виснажливими обстрілами кожне тренування стає перевіркою на витривалість ще до того, як воно розпочнеться. Бувають дні, коли сил немає фізично, але в графіку стоїть заняття — і його треба відпрацювати. Це не завжди про задоволення від процесу, а часто про здатність просто зробити свою справу, попри втому чи зовнішній хаос. Проте саме за порогом тиру чи басейну цей хаос нарешті відступає. Голова отримує необхідну паузу, а фізичне навантаження приносить спокій, який важко знайти деінде. Мар’яна зізнається: часом найважче — це змусити себе прийти на тренування. Але коли робота починається, все інше відходить на другий план: «Тіло працює, і з’являється втома і спокій, пов’язані саме з фізичною активністю».
З часом стає зрозуміло: адаптивний спорт — це не гонитва за медалями. Це про можливість тримати себе в тонусі та повернути контроль над власним станом. Мар’яна зауважує, що цей шлях досі залишається для багатьох ветеранів неочевидним — через брак системного інформування можливості часто знаходяться лише завдяки особистим рекомендаціям. Але найважливішим залишається перший крок: наважитися прийти. А що буде далі — щоденна підтримка форми чи робота на результат — кожен вирішує сам.
Щоденна дисципліна, яка веде до міжнародних стартів
Зараз Мар’яна у складі збірної України готується до Air Force and Marine Corps Trials 2026. Це 15 учасників та учасниць, для кожного з яких спорт розпочався з реабілітації, а переріс у міжнародний старт.
Під час підготовки військовослужбовиця фокусується не на майбутніх нагородах, а на процесі. Її підхід прагматичний: щоб не вигоріти, варто одразу налаштовувати очікування не на п’єдестал, а на регулярність. Мар’яна переконана, що головним є власний прогрес, а не порівняння з іншими. Зрештою, спорт дає витривалість, яка потрібна не лише в басейні, а й у щоденному житті в країні, що воює. Це передусім інструмент, який дозволяє не просто триматися на плаву, а професійно та впевнено рухатися вперед — попри втому чи зовнішні обставини.