«Не залишити пережите позаду, а перетворити його на силу»: історія Олексія Каменцева

Є досвід, після якого людина вже не може дивитися на життя так, як раніше. Для Олексія Каменцева таким досвідом стала війна. Його військовий шлях розпочався ще до початку російсько-української війни — у 2013 році, коли він проходив строкову службу у 3-й окремій бригаді зв’язку на посаді водія. Через роки, вже після початку повномасштабного вторгнення, він знову одягнув військову форму. Цього разу — добровільно, усвідомлюючи, що на кону життя його близьких, рідного міста та країни.

До першої служби Олексій працював у металургійному виробництві електрослюсарем — черговим та з ремонту устаткування. Паралельно здобував освіту інженера-електромеханіка. Його професійний шлях на певний час привів навіть до Польщі, де він працював за електричним напрямом. Згодом Олексій повернувся в Україну й продовжив розвиватися за фахом. На початок повномасштабного вторгнення він уже працював майстром служби планування виробничих ресурсів підприємства, організовуючи виконання планових робіт за електричним напрямом.

Військова служба, однак, була для нього не випадковим рішенням. Бажання служити він перейняв від батька та хрещеного. У його родині військову службу проходили кілька поколінь — прадіди, діди, батьки. Тому ще з дитинства Олексій сприймав її як частину відповідальності перед родиною та країною. У 2013 році він ще не міг до кінця усвідомлювати, наскільки інакшим стане його життя через кілька років. Тоді служба була одним із етапів дорослішання. Сьогодні ж, згадуючи той період, він говорить про нього майже з теплою усмішкою: новобранців перевдягнули, постригли налисо й повели далі — ніби символічно відділивши від цивільного життя.

Після цього було інше життя — робота, професійний розвиток, звичайні щоденні справи. Але у 2014 році Олексій уже опинився в зоні бойових дій. Саме тоді, за його словами, світ почав сприйматися зовсім інакше. Перший обстріл, укриття в каналізації, вихід із зони АТО та усвідомлення, що він залишився живим, назавжди залишилися в його пам’яті. Так само, як і втрати побратимів.

«Після того, як я потрапив у зону бойових дій у 2014 році, почав дивитися на цей світ реалістичніше», — згадує Олексій.

Він повернувся до цивільного життя й продовжив працювати за спеціальністю. Та 24 лютого 2022 року знову змінило звичний порядок речей. Олексій не залишився осторонь і добровільно долучився до захисту України. Спочатку служив стрільцем у роті охорони міста Горішні Плавні. Одним із перших його завдань стало чергування на блокпостах.

Через них проходили люди, які залишали свої домівки. Вони їхали у невідомість, рятуючись від війни. За кожною машиною була окрема історія — родина, яка залишала дім, діти, літні батьки, страх перед майбутнім. Спостерігати за цим було важко навіть тим, хто щодня перебував у військовій формі.

Згодом Олексій був переведений до 58-ї бригади імені гетьмана Івана Виговського. Там він служив водієм, а пізніше — номером обслуги. Серед найяскравіших спогадів того періоду — день народження напередодні виїзду в зону бойових дій. Побратими зібралися разом, смажили м’ясо, пили безалкогольне пиво, розмовляли. Вони дозволили собі на короткий час просто бути людьми, хоча кожен розумів, куди незабаром вирушить і що може чекати попереду.

Сьогодні частини тієї команди вже немає. Хтось загинув, хтось отримав тяжкі поранення. Сам Олексій також був поранений і згодом звільнений із військової служби за станом здоров’я.

Після служби перед ним відкрився новий, не менш складний етап — повернення до цивільного життя. Воно виявилося зовсім не таким простим, як могло здаватися з боку. Поранення, документи, бюрократичні процедури, численні питання, які потрібно було вирішувати самостійно, змусили його заново вибудовувати власний маршрут.

Для людини з інженерною освітою ця система виявилася непростою. Але саме цей досвід став для Олексія точкою нового професійного розвитку. Він почав глибше занурюватися у тему ветеранської адаптації та реінтеграції, пройшов навчання за напрямом професійної адаптації ветеранів, почав вивчати лідерство ветеранів, питання психічного та фізичного здоров’я, проєктний менеджмент, право й нормативно-правові акти.

Паралельно Олексій здобуває психологічну освіту на магістратурі факультету права, гуманітарних і соціальних наук Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського. Для нього це не просто нова освіта чи зміна професійного напряму. Це спосіб краще зрозуміти себе, власний досвід і людей, які проходять схожий шлях.

Водночас він продовжує працювати за цивільною професією — майстром служби планування виробничих ресурсів. Каже, що його керівництво підтримує навчання та діяльність, пов’язану з ветеранською тематикою. І в цьому Олексій бачить можливість поєднати попередній професійний досвід із новими знаннями, які можуть бути корисними не лише ветеранам, а й суспільству загалом.

Сьогодні його головна мета — завершити психологічну освіту та глибше дослідити процес повернення ветеранів і ветеранок до цивільного життя. Йому важливо розуміти, як пережитий досвід впливає на організм і психіку людини, як виникають реакції на тригерні ситуації та які інструменти можуть допомогти впоратися з ними.

У майбутньому Олексій хоче створити безкоштовний курс за принципом «рівний — рівному», де ветерани та інші охочі могли б отримувати базові й зрозумілі інструменти самодопомоги. Але його задум значно ширший. Він хоче показати інший образ ветерана — не людину, яку суспільство має сприймати винятково через її травматичний досвід, а фахівця, лідера, громадянина, який може створювати нові проєкти, навчатися, розвиватися й бути рушійною силою змін.

Для Олексія важливо змінювати не лише уявлення про ветеранів, а й власне ставлення до життя. Після війни він почав більше цінувати те, що раніше могло здаватися звичайним. Навчився чіткіше визначати пріоритети, більше цінувати час і розуміти, що навіть одна людина може впливати на ситуацію навколо себе.

Він переконаний: ветеран не перестає бути людиною зі своїми емоціями. Страх, радість, сум, тривога, втома — це переживання, знайомі кожному. Ветеранський досвід може зробити їх іншими, але не позбавляє людину потреби бути почутою, прийнятою та зрозумілою.

Саме тому повернення до цивільного життя, на його думку, не варто сприймати як одномоментне повернення до того, що було «до». Це процес, який потребує часу, терпіння та готовності робити маленькі кроки. Олексій радить ветеранам не залишатися наодинці з труднощами: звертатися до фахівців супроводу, долучатися до ветеранських спільнот, цікавитися можливостями навчання, професійної адаптації та підтримки.

Його власний досвід показав, що на цьому шляху можуть бути бюрократичні труднощі, складні рішення й моменти, коли здається, що рухатися далі надто важко. Але навіть тоді важливо не втрачати віру в себе й не вимагати від себе неможливого.

«Я хотів би побажати ветеранам не втрачати віру в себе, робити все покроково і не звинувачувати себе, якщо щось одразу не виходить. Найголовніше — просто почати діяти, хоча це завжди дуже складно».

Його власна історія — приклад саме такого руху. Від металургійного підприємства та інженерної роботи — до військової служби. Від першого бойового досвіду та втрат — до нового розуміння цінності життя. Від поранення й складного процесу звільнення — до психологічної освіти, професійного розвитку та бажання допомагати іншим ветеранам.

Олексій не говорить про повернення як про можливість знову стати тією людиною, якою був до війни. Він говорить про можливість побудувати нове життя — уже з усім набутим досвідом.

І, можливо, саме в цьому полягає один із найважливіших сенсів повернення: не залишити пережите позаду, а перетворити його на досвід, знання та силу, з якими можна рухатися далі.

Життя після служби триває. І воно може бути успішним, насиченим і наповненим новими сенсами.