Найскладніше в цивільному житті було саме переключення з «режиму виживання» на режим «просто життя» — історія Інни Короленко
У цивільному житті Інни Короленко багато руху: робота, тренування, репетиції, книга. Але в цьому немає метушні — навпаки, це її спосіб тримати свій ритм після війни.
Її дні чітко розплановані: ранки завжди минають у робочих справах. А вже ввечері фокус зміщується — це або стрільба з лука, де весь світ стискається до однієї точки на мішені, або театр із його репетиціями та роботою над голосом і тілом.
«Зараз робота для мене — основне джерело ресурсу для життя. Щоб був спорт, відновлення й усе інше — цей ресурс треба мати. Тому моя база зараз — робота: я піарниця й комунікаційниця в рекламному агентстві», — пояснює Інна.
Театр і спорт поки що не забезпечують її повністю, але стали тим, що допомагає триматися і збирати себе в момент, коли цивільне життя ще не відчувається стабільним.
Повернення з війни — це не про «новий старт» і не про глобальні плани. Це про перехід до інших ритмів і інших контекстів, але вже з досвідом, який нікуди не зникає.
«Найскладніше в цивільному житті було саме повернення з режиму виживання, переключення з режиму виживання в режим просто життя», — говорить Інна.
І додає: навіть майже через рік у цивільному цей перехід для неї не завершений до кінця. Найважчим виявилося повернутися в соціальність — і паралельно заново знайти себе.
Спорт у житті Інни з’явився ще до звільнення з армії — і одразу став частиною великого процесу. Вона потрапила до української національної збірної Invictus Games, яка у 2025 році захищала честь України в Канаді. Разом із цим почалися обов’язкові тренування, збори і табори, які доводилося поєднувати зі службою та постійними відрядженнями.
«Це було життя на три міста, і це був взагалі несолодкий період. Спорт виявився дуже допоміжним засобом, оскільки на тренуваннях я забувала про все і просто собі тренувалася», — згадує Інна.
До відбіркових змагань під час Invictus вона ніколи не тримала лук у руках. Пригадує, що приїхала тоді у важкому стані — в період, коли не хотілося ні бачити людей, ні виходити з дому, ні навіть дивитися на себе. І тоді їй у руки потрапив лук — до того ж, простий тирний інвентар, зношений, робочий, такий, який використовують щодня. Інна почала стріляти майже без очікувань і без розуміння техніки. А вже наприкінці стрільб з’ясувалося, що на відбіркових змаганнях вона взяла друге місце.
«Спочатку лук заспокоював, але дуже швидко почав дратувати, бо не давав простих результатів. Після поранення в голову зір постійно «стрибає», і зосередитися на одній точці стає неймовірно важко. До того ж часто підводить координація, яка в стрільбі архіважлива. Ти ніби робиш усе правильно, стараєшся — а стріла все одно летить не туди. Промахи, збої, втрата концентрації — і ти вилітаєш. Але саме ця складність і тримала в процесі: післясмак перемоги над власним тілом мотивував рухатися далі».
З часом почався інший рівень — власний лук, нові дистанції та складніші завдання. Це ніби як пересісти на іншу машину — з простого авто на щось значно серйозніше. Начебто все краще, точніше, дорожче — але доводиться починати заново.
Вона прямо каже: лук її дратує. Але саме в цьому й суть. Бо під час стрільби, в момент натягу тятиви і прицілювання, іншого виходу немає: якщо ти не навчишся бути спокійною — нічого не вийде.
«Лук мене вчить бути спокійною. Не він мені щось дарує — я сама завдяки ньому вчусь контролювати свої думки, свої емоції, свій стан, свою поставу, своє тіло», — говорить Інна і описує цей процес дуже фізично: куди нахилена голова, як стоїть спина, як лягає рука, під яким кутом повернута шия. У стрільбі з лука все залежить від міліметрів — і тому цей спорт змушує постійно відточувати себе. Лук виявився не легким захопленням, а складною дисципліною, яка нічого не пробачає.
В цілому ж, спорт допоміг пройти гострий період, коли все збігалося в один момент — служба, підготовка, переїзди, виснаження.
«Я не знаю, як я вижила, чесно, але спорт для мене тоді став підтримкою і таким надійним куточком, куди я могла прийти і розслабитись», — каже Інна.
Театр з’явився в житті Інни вже після звільнення — коли вона пережила період ізоляції й поступово почала повертатися до людей. Вона каже: потреба в контакті вже була, але страх нікуди не зник, пригадує Інна.
В театр вона прийшла, бо насправді боялася людей. Вирішила діяти за принципом «клин клином»: якщо тобі страшно — йди туди, де ще страшніше, а це сцена.
«Я вважала, що театр може допомогти…акторське мистецтво — це мистецтво приборкання себе і своїх емоцій», — пояснює вона.
Ініціатива «Театр Ветеранів» з’явилася, коли Інна була звільнена з армії вже кілька місяців. Їй зателефонував Ахтем Сеітаблаєв і запросив прийти подивитися, чи це їй підходить. «Оскільки ми з Ахтемом з одного батальйону, то я прислухалась», — пояснює Інна.
Вона не робила ставки на театр як на єдиний шанс повернення до людей. Вона залишала собі право піти, якщо відчує, що це не її. Але все змінилося, коли вона познайомилася з режисеркою та хореографкою Ольгою Семьошкіною — постановницею «Енеїди», яка створила дуже безпечний осередок, де можна було бути собою.
«Енеїда» розпочиналася як реабілітаційний проєкт. Не як класичний театр, а як робота з тілом: взаємодія, рух, координація, падіння і підйом, сценічна мова. У трупі — ветерани з різними травмами і пораненнями: ампутації, порушення слуху й зору. Тому виставу спершу зробили короткою — лише на 20 хвилин. Це був спосіб поступово увійти в процес і зрозуміти, як працює сцена.
«Ніхто не знав, чи ми витримаємо взагалі… це дуже небезпечно було би одразу робити повноцінну виставу», — пояснює Інна.
Поступово кістяк трупи залишився, і з ним «Енеїда» доросла до повного формату. Для Інни ця вистава стала першою реальною точкою повернення до сцени — і водночас до людей. Вона говорить про це без прикрас: репетиції досі даються їй важко, як і контакт із публікою.
«Мені досі важко виступати, важко бути на репетиціях, важко інколи взаємодіяти з людьми, але я це роблю, тому що мені це в кайф», — каже Інна.
В «Енеїді» є особливий для Інни епізод — сцена, де вона співає. Це стало першим моментом за довгий час, коли вона наважилася прозвучати на повну.
«Це, напевно, перший раз, коли я так щиро захотіла заспівати для всіх», — говорить Інна.
Вона згадує, що востаннє співала ще під час служби — на Соледарському напрямку. Потім був інший період: втрати побратимів, Мар’їнка, лікарня — і довга тиша, в якій не було місця ні гітарі, ні голосу. Коли ж і режисерка, і трупа вперше по-справжньому почули її голос — і зрозуміли, що з ним можна працювати — це було одночасно важливо і страшно: вихід до публіки знову означав ризик — показати себе, попри страх, що цей голос і це відчуття можна втратити.
Після виступів Інна не може просто «перемкнутися» і піти далі. Каже, що цей процес щоразу проходить по-новому — і забирає багато сил.
«Я поки не випущу всі емоції, мені легше не стане. Я проживаю це наново і кожного разу по-різному», — говорить вона, і додає: «Я сподіваюся, що один прекрасний день мене просто відпустить, і я вже не буду переживати такого жаху після кожного виступу».
Втім, театр дав їй не лише сцену, а й певну внутрішню свободу — у думках і в діях. Те, що спочатку виглядало як «роль» і репетиція, поступово почало працювати як спосіб повернутися в цивільну реальність.
«Коли ти звільняєшся з армії, ти наче порожня — ти забула, як жити життя цивільне», — каже вона.
Завдяки театру цей перехід став дещо простішим: «Театр дає трошки видиху в цьому, що тобі треба щось зіграти. Якщо уявляєш, що тобі треба щось зіграти — то тобі трошки стає легше».
За її словами, ця «гра» поступово переноситься в реальне життя: ти ніби починаєш рухатися по певному сценарію — і так легше знову взаємодіяти з людьми. Проте театр для Інни — це зовсім не про спокій чи можливість розслабитися. Вона наголошує: це постійна, важка робота над собою, де кожного разу доводиться докладати зусиль, щоб знову вийти на сцену і не покинути все.
Окрім того, Інна повернулася до письма. Каже, що тексти завжди були для неї природним способом фіксувати події й думки — і зараз цей спосіб знову став опорою.
Перший крок у літературі відбувся майже випадково: їй написали з питанням, чи є готові тексти для ветеранської антології. Так три її новели увійшла до збірки «Voices of Defenders. Vol. 1» — спільного видання, де українські ветерани й ветеранки через коротку прозу описують досвід війни та повернення до цивільного життя. Книгу презентували на львівському BookForum.
Інна згадує, що спочатку не була певна, чи це взагалі «література» в класичному сенсі. Вона писала сухо, стисло, фактажно — як людина з журналістським бекграундом. Літературні критики так і сказали: стиль нагадує газетну подачу. Але саме ця точність і прямота виявилася її сильною стороною.
У своїх перших новелах вона описала Вовчанськ і дві евакуації з Бахмутського напрямку — історії, які найбільше врізалися в пам’ять. Після публікації Інна отримала багато відгуків і вперше відчула, що цей напрям може стати для неї не разовою спробою, а повноцінною роботою.
«Після Voices мені стало зрозуміло, що я це можу. Що це реально. І що мені це потрібно», — каже вона.
Зараз Інна на завершальному етапі роботи над власною книгою. Для неї це важливий спосіб зафіксувати прожите й структурувати досвід, отриманий під час служби та після повернення.
В подальших планах для неї зараз важливо не «перевершувати себе», а тримати темп і не втрачати те, що вже вдалося вибудувати. За минулий рік вона отримала звання кандидата в майстри спорту — тепер хоче виконати майстра. Паралельно — дописати й видати власну книгу.
Вона також продовжує грати в «Енеїді» — у команді немає дублерів, і це означає просту річ: кожен тримає на собі частину спільної роботи. Театр, спорт і письмо для Інни не конкурують між собою — це три різні напрямки, які разом тримають її в русі.
І поряд із великими цілями в неї є дуже проста: взимку поїхати в гори. Відпочити. Зробити паузу. Загалом її підхід зараз максимально прямий: менше очікувань, менше зайвих амбіцій, більше реальних справ і трохи більше простору для пауз.
Частина цього досвіду вже виходить за межі особистої історії — у проєкти й середовища, які підтримують ветеранів:
Театр Ветеранів
Instagram: https://www.instagram.com/veterans_theatre/
Facebook: https://www.facebook.com/teatr.veteraniv
Стрільба з лука
Instagram: https://www.instagram.com/archery_club_feniks
Voices of defenders. Слухай історії справжніх.
Збірка новел, що робить чутними голоси молодих ветеранів:
http://voicesofdefenders.org.ua/