«Ми всі люди. Просто хтось — із залізними руками й ногами»: історія ветерана Ярослава Шаркого
Медицина, яка стала професією, службою і способом допомагати
Ще до війська Ярослав працював фельдшером на швидкій допомозі та в населених пунктах. Медицина дала йому не лише фах, а й досвід, який згодом став визначальним на фронті та яким він продовжує ділитися тепер:
«У медицині мені завжди подобалося допомагати людям і бачити «іскру життя» в очах людини, якій стає краще, хоча ще мить тому вона була на порозі зустрічі з апостолом Петром. Водночас мені болить ставлення до медиків — і з боку людей, і з боку держави: зарплата фельдшера чи медсестри — близько 13 тисяч гривень, лікаря — ненабагато більше, хоча ці люди витратили роки на навчання. Медицина — невдячна професія, але це те, від чого я кайфую. Коли маю вільний день, безкоштовно проводжу курси домедичної допомоги для всіх охочих.»
На початку повномасштабного вторгнення Ярослав мав бронювання, однак воно не змінило його рішення. Понад пів року він намагався потрапити до війська й погоджувався лише на роль, у якій міг найкраще застосувати свої знання:
«У перший день повномасштабної війни я вже знав, що піду до війська. Мене не брали понад пів року: я щомісяця приходив до військкомату і чув, що мені передзвонять, доки не сказав — або дайте повістку й назвіть дату, або я залишаюся тут. Я просив лише про одну умову — служити медиком, бо щось у цьому розумію і знаю, що медиків на фронті завжди бракує. Для мене було важливо, щоб хлопці поверталися додому живими, до своїх сімей.»
Як фронтовий епізод перетворив «Дока» на «Гіппократа»
Спочатку Ярослава називали «Док». Так само зверталися й до командира суміжної роти, з якою працював його розвідувальний підрозділ. Під час одного з виходів російські військові запеленгували сигнал рації та щільно обстріляли підрозділ. Усі вийшли живими й неушкодженими, але плутанина з однаковими позивними підштовхнула Ярослава змінити свій:
«Після виходу я одразу сказав хлопцям: «Док» відпадає, треба міняти позивний. Коли ми сіли, Бонд, мій побратим, запитав, чи давав я клятву Гіппократа. Я відповів, що саме в той момент вийшов покурити, а він сказав: «Ну все, будеш Гіппократом». Мені цей позивний справді подобається — Гіппократ звучить круто.»
Від десяти секунд на нозі до ходьби без милиць
Після поранення біль довго не відпускав Ярослава цілодобово. Лише після чергової — приблизно п’ятнадцятої — операції він почав стихати настільки, щоб можна було знову зосередитися на майбутньому. Ліва нога, яка залишилася, теж була сильно травмована, а три місяці майже без руху ослабили м’язи та суглоби. Реабілітація почалася ще в хірургічному відділенні:
«Спочатку я ставав на ліву ногу на п’ять-десять секунд, а коли зміг простояти хвилину, подумав: дайте мені протез, і я зроблю все, щоб навчитися нормально ходити. Відтоді працював по дві години щодня: навіть у палаті просив обважнювачі, щоб тренувати ногу і швидше стати на милиці. Коли вже став на милиці, отримав протез. А за тиждень відкинув милиці й ходив без них — настільки сильно хотів ходити.»
На запитання про прийняття ампутації Ярослав відповідає не драматично, а з гумором — тим самим, який допомагав йому від самого моменту поранення:
«Коли мені відірвало ногу, я одразу побачив, що коліно є, і подумав: поставлю протез — буду літати. Я не переймався ампутацією ні під час поранення, ні після. Навіть коли деякі медсестри питали: «Ти ж тепер інвалід — що робитимеш далі?», я жартував: наклею на протез емблему Maserati й казатиму дівчатам, що під’їхав на Maserati. Протез виглядає круто, він футуристичний — і мені це подобається.»
Спорт як щоденна потреба і нове ветеранське середовище
Після семи з половиною місяців лікування та реабілітації Ярослава виписали зі шпиталю. Реабілітологиня порадила йому подати заявку на «Ігри Нескорених». Спершу він сприймав це як можливість познайомитися з людьми, які також пройшли непростий шлях, знайти спільні теми й нове коло спілкування. Насправді ж потрапив у масштабний спортивний рух і до української збірної.
Звичка тренуватися сформувалася ще під час відновлення: заняття тривали від сорока хвилин до двох годин майже щодня. Ходьба на протезі дає велике навантаження на спину, тому підтримувати тонус м’язів потрібно постійно. Саме з «Ігор Нескорених», де Ярослав здобув дві медалі, він відлічує свій великий шлях у спорті. Змагання подарували йому цілком нові емоції, однак найважливішим результатом він називає не нагороди:
«Якщо не говорити про медалі, найбільше мені запам’яталися люди. Я познайомився й подружився з ветеранами, з якими спілкуюся досі, а ще — з цивільними, які підтримують армію і мають тверду українську позицію. У Канаді багато людей висловлювали повагу українцям і дякували за службу. «Ігри Нескорених» посіли окреме місце в моєму житті й серці.»
П’ятнадцять кілометрів заради чужого повернення до звичайного життя
На Мадейру Ярослав поїхав приблизно через пів року після того, як почав користуватися протезом. Разом із Валерієм Ковальчуком він планував подолати вісім кілометрів Ultra Madeira x Trail, однак через малу кількість учасників цю дистанцію закрили. Залишився маршрут на 15 кілометрів у горах. До такого навантаження Ярослав, за його словами, не був повністю готовий ані фізично, ані морально:
«На половині шляху я справді думав: навіщо мені це і чи можу я далі. Але ми бігли не лише заради себе — збирали кошти для проєкту «Лікарі для героїв», який відновлює обличчя поранених воїнів. Морально й фізично було дуже тяжко, та мене тримала думка, що мої зусилля допоможуть комусь знову їсти, пити й жити повним життям. Це додавало сил.»
Після фінішу необхідну суму вдалося зібрати. Приблизно за рік Ярослав зустрів військового, на реконструкцію обличчя якого спрямували ці кошти. Він не очікував жодної подяки, але ця зустріч стала для нього особливо теплою. Понад рік чоловік не міг нормально їсти: через втрату щелепи він отримував перетерту їжу через трубку, а лікарі фактично заново відновлювали його обличчя та щелепу:
«Він підійшов, подякував і сказав, що нарешті поїв McDonald’s. До цього понад рік він не міг нормально їсти: щелепу й обличчя збирали заново, тож уся їжа була перетертою і надходила через трубку. Почути, як він радіє звичайній їжі, було для мене справжнім бальзамом на душу. Я пробіг би цю дистанцію ще раз, щоб зібрати кошти на реконструкцію облич для інших хлопців.»
Iron Warriors Sport Hub як простір для спорту, спілкування й повернення до активного життя
Ідея Iron Warriors Sport Hub виникла ще під час «Ігор Нескорених». Там Ярослав познайомився з Володимиром Нечипоруком, який також допомагає збирати кошти на реконструкцію облич поранених воїнів і разом із ним їздив на Мадейру. Після повернення клуб офіційно зареєстрували, а Ярослав став його керівником. Згодом через роботу він передав керівництво іншому ветерану, але залишився у складі ради директорів.
У хабі розвивали баскетбол на кріслах колісних, волейбол сидячи, петанк, піклбол і тайцзі. Останній напрям не мав достатньої популярності, тому від нього згодом відмовилися. Решта дисциплін стали способом зібрати в одному середовищі ветеранів і цивільних:
«Мені хотілося, щоб ветерани, які не знають, чим себе зайняти, могли просто прийти до нас. У хабі виникла синергія: приблизно половина учасників — ветерани, половина — цивільні, й це спілкування зближує обидві сторони. Ідея в тому, щоб допомагати ветеранам інтегруватися в цивільне життя, не закриватися вдома й не дивитися на дно склянки. Натомість мають з’являтися спортивні амбіції, розвиток і загалом активне, повне життя.»
Домедична допомога не лише за протоколом, а й через реальний досвід
Тепер Ярослав навчає курсантів і правоохоронців домедичної допомоги. У викладанні він поєднує досвід роботи на швидкій, фельдшерську практику в населених пунктах і знання, здобуті під час бойової служби. Для нього важливо не протиставляти досвід стандартам, а показувати, як діяти, коли реальна ситуація не вкладається в ідеальний алгоритм:
«Протоколи є протоколи, стандарти є стандарти, але не завжди вони працюють у реальному житті. На заняттях я постійно звертаюся до випадків, які траплялися зі мною, й пояснюю, як діяв у конкретних ситуаціях. Це може бути ампутація, поранення, зупинка дихання чи ситуація, коли людина вдавилася і потрібен прийом Геймліха. Для мене найважливіше — передати власний досвід і те, що працює, а не просто читати сухі сторінки з пунктами від одного до п’яти.»
Випадкове запрошення у світ моди й бажання пройти всіма подіумами
У світі моди Ярослав опинився завдяки запрошенню від реабілітаційного центру U+ System, який допомагає військовим із протезуванням, зокрема спортивними стопами, та відновленням. Так у його житті з’явилися Ukrainian Fashion Week і Copenhagen Fashion Week. Перший вихід на подіум став для нього досвідом, якого він зовсім не очікував:
«Я, певно, опинився у світі моди випадково: U+ System запропонували взяти участь у Fashion Week, а я завжди вписуюся в цікаві двіжі. Перший вихід подарував такий заряд і таку дозу ендорфінів, що складно пригадати, коли я ще відчував подібну радість. Я справді кайфанув. Коли зайшов за лаштунки, першою була думка: я пройдуся всіма подіумами світу.»
Побачити у ветерані людину, а не один із двох стереотипів
У ставленні цивільного суспільства до ветеранів Ярослав помічає дві протилежні крайнощі: безумовну ідеалізацію або стигматизацію через уявлення про агресивність і контузії. Він наголошує, що ветерани так само живуть і мислять, а відрізняє їх передусім власний, індивідуальний досвід. За його спостереженням, лише після особистого знайомства й тривалішого спілкування люди часто починають сприймати ветерана як окрему особистість, а не як універсальну характеристику всіх:
«У суспільстві я бачу дві крайнощі: ветеранів або ідеалізують, або сприймають як агресивних і «контужених». Але ми передусім люди, які хотіли жити у вільній країні й поклали за це своє здоров’я. Хтось прагне перемог у спорті, хтось хоче створити бізнес, розвиватися, просто жити з кайфом або спокійно проживати своє життя. Ми всі люди — просто хтось із ногами й руками, а хтось із залізними руками й ногами.»