«Мені не було страшно починати життя заново»: історія ветерана Артема Формальова
До повномасштабної війни Артем Формальов не мав військового досвіду. 9 березня він прийшов до ТЦК, а вже за десять днів опинився на Донеччині. Служив у двох бригадах, пройшов перші бої, важке поранення, тривале лікування та відновлення. Після завершення бойової служби знайшов нову опору у волонтерстві, спорті й роботі з ветеранами, почав вивчати право та поставив собі мету повернутися на ринг.
Дві бригади й шлях від гранатометника до супроводу техніки
Артем Формальов, позивний «Формула», служив у 25-й окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді ДШВ, військова частина А1126. У 2-му батальйоні, 6-й роті був гранатометником, а згодом став заступником командира відділення. Потім продовжив службу у 138-й Дніпровській зенітній ракетній бригаді, військова частина А4608. У 8-му дивізіоні, роті охорони / роті БПЛА займався супроводом і охороною техніки.
Рішення не чекати ворога у власному місті
На початку повномасштабного вторгнення Артем не розглядав службу як абстрактний вибір. Рішення визріло під час цілком цивільної справи, коли мешканці будинку разом готували укриття:
«Коли почалося повномасштабне вторгнення, для мене питання фактично не стояло. Треба було захищати свою країну та своїх рідних. Разом із сусідами ми прибирали бомбосховище й готували його до евакуації, і тоді я зрозумів: не хочу сидіти в підвалі й чекати, поки ворог зайде в моє місто або ракета впаде на мій дім. Це не для мене»
Рішучість не скасовувала страху. Артем бачив великі черги добровольців із досвідом АТО й розумів, що в них більше шансів потрапити до війська. Приклад друга зі спорту переконав його все одно спробувати:
«Військового досвіду в мене не було, і, чесно кажучи, це лякало. У чергах стояло багато добровольців із досвідом АТО, тому їхні шанси були значно вищими. Але мій друг зі спорту, який теж не мав військового досвіду, зміг потрапити до ЗСУ й сказав мені: «Я мав намір і зміг довести це тому, хто вирішує». Тож 9 березня я прийшов до ТЦК, вистояв чергу й зміг переконати людину, яка вирішувала, кого брати»
Перший вихід у Верхньоторецькому
Уже за десять днів Артем був у Донецькій області. Першим бойовим виходом стало Верхньоторецьке, де новобранцям доручили тримати позиції біля мосту через річку Кривий Торець:
«Біля мосту стояли протитанкові міни, а нас розділили на дві групи по п’ять бійців і поставили по обидва боки дороги. З двох пагорбів, які вже тримали росіяни, по нас вели вогонь. На всю команду була одна рація, і саме не в нашій групі. Коли бій спалахнув у тилу, зв’язку з другою групою ми не мали»
За цих обставин Артем переконав побратимів виходити самостійно, доки група не опинилася в повному оточенні. Для бійців із досвідом АТО це було непростим рішенням, адже вони знали правило не залишати позицію без наказу:
«Ми виходили через приватний сектор під снайперським вогнем і артилерією. Три будинки поспіль, у яких ми щойно були, накрило снарядами, наче ворог прораховував наш маршрут. Потім перебігли близько 50 метрів відкритого поля під пагорб, де нас уже не було видно, і всі дісталися цілими. З двоповерхового будинку я побачив, як наша БМП відступає від захопленого блокпосту і як ворог пострілом із гранатомета підпалює машину»
На його очах ціле відділення опинилося під ударом. Один із українських бійців пробіг близько 150 метрів відкритою місцевістю до блокпосту, з положення лежачи знищив двох окупантів і відбив позицію. Артем вирішив пройти вздовж будинків і допомогти її втримати, хоча ризикував, що свої приймуть його за ворога:
«Я пішов сам і ще здалеку голосом позначав, що я свій. Коли дістався, побачив двох легендарних бійців із позивними «Псих» та «Вінстон», які того дня знищили десятки окупантів. Потім підтягнулися й інші побратими. Найважливіше, що того дня ніхто з наших не загинув, навіть бійці з підбитої БМП встигли зістрибнути за секунди до вибуху»
Після першого бою були значно важчі виходи та втрати. Артем ставав досвідченішим воїном, але намагався не втрачати людяності. Серед хаосу боїв він опікувався бездомними собаками, які ховалися у зруйнованих будинках:
Люди й пес, які чекали вдома
Витримувати найтяжчі періоди допомагало відчуття, що він не сам. Частина цієї підтримки була поруч на службі, а частина чекала далеко від фронту:
«На службі мене підтримували друзі й побратими, саме це допомагало триматися у найважчі моменти. Вдома чекали дві бабусі, дідусь і сестра. Сестра забрала до себе мого пса Бадді, який завжди дуже щиро мене зустрічав. Навіть така проста річ давала відчуття дому й нагадувала, заради кого я маю повернутись»
Зарядний блок, який змінив траєкторію кулі
Один із бойових виходів завершився для Артема важким пораненням. У момент, коли ворог був зовсім поруч, між кулею та його тілом опинилася звичайна річ:
«Коли ворог був за 20 метрів, куля влучила в бананку з блоком зарядного пристрою біля серця. Блок змінив траєкторію, і куля пішла в живіт, але той звичайний зарядний блок фактично врятував мені життя. Мене відкинуло в окоп, сил підвестися не було, а коли ворог кинув гранату, я встиг прикритися шоломом. Після вибуху перевірив руки й ноги, зрозумів, що живий, і ми ще кілька кілометрів виходили з боєм, перш ніж мене евакуювали»
Після евакуації почалися тривале лікування й відновлення. Тіло змінилося, а фізичних можливостей стало менше. Саме важке поранення стало причиною завершення бойової служби.
Страшно було не почати заново, а залишитися лежати
Повернення до цивільного життя не означало повернення до колишнього себе. Спершу Артему потрібно було прийняти зміни й знайти відповідь на просте, але важке запитання: що робити далі:
«Як раніше вже не буде. Це був непростий період, потрібно було фізично й психологічно відновитися та самому зрозуміти, як жити далі. За характером я дуже рухлива людина, тому найгірше було просто лежати й нічого не робити. Мені не було страшно починати життя заново, страшно було залишитися лежати й нічого не робити»
Психологічно розвантажитися допомогло волонтерство. Завдяки знайомствам зі спорту Артем міг підтримувати побратимів, які продовжували служити, та закривати їхні потреби.
«Волонтерство дуже допомогло мені у відновленні. Через знайомства зі спорту я міг допомагати побратимам, які продовжували нас захищати, і закривати їхні потреби. Це психологічно розвантажувало й повертало відчуття, що я залишаюся корисним. Щойно почав ставати на ноги, потроху повернувся до тренувань, і спорт допоміг мені знову повернутися до себе»
Опора, що не закінчується разом зі службою
Після повернення коло підтримки не зникло, лише змінилося. У ньому залишилися люди, звички та справи, які дають Артему відчуття зв’язку й руху вперед:
«Побратими залишаються моєю головною опорою. Це люди, з якими тебе назавжди щось пов’язало, і відповідальність одне за одного не закінчується разом зі службою. Поруч також сім’я і спорт, який допоміг повернутися до себе. А робота дає відчуття сенсу та руху вперед»
Право, ветеранські питання й бажання повернутися на ринг
Після поранення Артем почав шукати інший спосіб залишатися активним і корисним. Особистий досвід підказав напрям, у якому він може допомагати іншим:
«Після поранення я зрозумів, що назад до того життя вже не повернуся. Пішов у роботу з питаннями ветеранів і займаюся патріотичним вихованням. Почав вивчати право, бо на власні очі бачив, як легко ветерану залишитися сам на сам зі своїми проблемами, якщо він не знає своїх прав. Але я не хочу, щоб життя після війни зводилося тільки до статусу ветерана, документів і проблем зі здоров’ям»
Важливою частиною життя залишаються тренування. Артем займається адаптивним спортом, бере участь у змаганнях і ставить перед собою нову спортивну мету:
«Я тренуюся, займаюся адаптивним спортом і беру участь у змаганнях. Поранення змінило моє життя, але не забрало бажання діяти. Я хочу повернутися на ринг»
Рухатися вперед у власному темпі
Майбутнє Артем пов’язує не лише з особистими цілями. Для нього важливо спрямувати власний досвід і сили на зміни, корисні для інших ветеранів, побратимів та країни:
«Я не хочу просто жити одним днем чи постійно думати про минуле. Найбільше мене мотивує бажання допомогти змінити Україну на краще. Хочу розвиватися сам, допомагати ветеранам і побратимам, робити те, що справді може щось змінити. Я ще багато чого хочу зробити й робитиму це, поки маю сили»
Тим, хто лише повертається до цивільного життя, він радить не вимагати від себе миттєвих відповідей і не намагатися проходити складний період наодинці:
«Не залишайтеся самі зі своїми проблемами. Якщо важко, скажіть про це й не соромтеся просити допомоги. Потроху шукайте те, що вас витягує і повертає бажання діяти: для когось це спорт, для когось побратими чи робота, у кожного своє. Не поспішайте, головне потроху рухатися вперед і не закриватися в собі»