«Мене привалило плитою. Якби не побратими, моє життя могло б там обірватися»: історія ветерана Володимира Пожара
«Думав, що встигну посадити город»
Ранок 24 лютого 2022 року Володимир пам’ятає до дрібниць. Того дня він почув новини про російські бомбардування, але спочатку, як зазвичай, вирушив на роботу. Підприємство невдовзі закрили, а дорогою чоловік побачив колони військової техніки, які рухалися з Ковеля в напрямку Турійська.
Володимир підвозив додому колег. Жінки плакали, не розуміючи, що відбуватиметься далі. Тривога й невизначеність відчувалися всюди.
Того ж дня разом із сусідами він зібрав необхідні речі та поїхав до військкомату. Охочих долучитися до війська було настільки багато, що черга до нього так і не дійшла. Чоловік повертався ще кілька разів, залишив свої дані й чекав на виклик.
Тим часом у лютому долучився до добровольчого формування територіальної громади, де отримав зброю та почав виконувати завдання.
У березні йому зателефонували й запросили пройти військово-лікарську комісію. Попри все, тоді ще залишалося відчуття, що війна може швидко закінчитися. Наближався Великдень, і багато людей сподівалися, що до свята або невдовзі після нього бойові дії припиняться.
Володимир теж думав про звичні весняні справи й хотів встигнути посадити город. Та вже в травні отримав остаточний виклик на військову службу.
Після навчання разом із двома побратимами він вирушив до військової частини. Дорога пролягала через Рівне та Одесу до Миколаєва, де їх зустрів командир дивізіону Сергій Вікторович.
Так почалася його служба у 36-й окремій бригаді морської піхоти (36 ОБрМП), у складі зенітного ракетно-артилерійського дивізіону на посаді командира відділення.
Від Миколаєва до Авдіївки: перші бойові завдання та втрати
Спочатку підрозділ Володимира ніс службу на аеродромі Кульбакіне й брав участь в обороні Миколаєва. Місто тоді перебувало під постійною загрозою російських обстрілів, а військові виконували завдання, необхідні для його захисту.
Згодом підрозділ отримав наказ вирушати на Донецький напрямок, у район Авдіївки.
Саме там Володимир зіткнувся з однією з найболючіших сторін війни — втратою людей, із якими щодня ділив побут, небезпеку й відповідальність.
Під час одного з ударів російські війська уразили зенітну самохідну установку «Шилка». Двоє військовослужбовців загинули, ще один зазнав тяжких поранень.
Для Володимира ці втрати стали особливо важкими. Адже на фронті побратими поступово перетворюються на людей, яким довіряєш власне життя. Разом із ними живеш, працюєш, переживаєш обстріли й чекаєш можливості хоча б трохи відпочити.
До березня 2023 року підрозділ перебував на Донецькому напрямку. Після цього військові отримали можливість відновитися, але невдовзі на них чекали нові завдання.
Херсонщина та Вовчанськ
Наступним місцем служби Володимира став Херсонський напрямок. Там його підрозділ перебував майже пів року.
Цей період приніс ще одну болючу втрату: загинув побратим, із яким Володимир був особливо близьким.
Війна змінювалася, а разом із нею змінювалися й умови, у яких доводилося працювати українським військовим. Постійна загроза артилерійських ударів, безпілотники, складність пересування та необхідність швидко пристосовуватися до нових обставин стали частиною щоденної служби.
Згодом підрозділ перекинули на Харківщину, на Вовчанський напрямок, де російські війська здійснили наступ і прорвали оборону на окремих ділянках.
Після виконання завдань поблизу Вовчанська військові сподівалися на відновлення. Вони навіть дісталися Миколаєва, однак замість тривалішого перепочинку отримали новий наказ — вирушати на Сумщину, на напрямок, пов’язаний із Курською операцією.
Там на них чекала інша небезпека: російські FPV-дрони, зокрема ті, що керувалися через оптоволоконний кабель. Такі безпілотники не залежать від звичайного радіоканалу керування, тому засоби радіоелектронної боротьби, розраховані на придушення радіосигналів, проти них неефективні. Це суттєво ускладнювало пересування, забезпечення позицій та евакуацію поранених.
Українські морпіхи, які повернулися з російського полону
Окреме місце у спогадах Володимира посідає навчання, яке він проходив у 2024 році в навчальному центрі морської піхоти. Тоді він готувався до виконання обов’язків на сержантській посаді.
Серед інструкторів були українські військовослужбовці, які брали участь в обороні Маріуполя, потрапили в російський полон, а згодом повернулися до України.
Їхній досвід виходив далеко за межі звичайної військової підготовки. Вони розповідали про пережите в неволі, умови утримання, катування та психологічний тиск, якого зазнавали українські полонені. Також пояснювали, як поводитися в полоні та до чого потрібно бути готовим, якщо військовослужбовець опиниться в руках противника.
Для Володимира ці розповіді мали особливу вагу. Перед ним були люди, які не лише пройшли через бойові дії, а й пережили російський полон і після повернення продовжили передавати свій досвід іншим українським військовим.
Пізніше, уже під час оборони Басівки, він не раз згадував почуте на навчанні. Адже в умовах постійних атак і майже повної неможливості залишити позицію питання можливого полону переставало бути абстрактним.
Два тижні в Басівці: коли навіть вихід із будинку міг коштувати життя
У березні підрозділ Володимира отримав наказ утримувати оборону Басівки на Сумщині. Українські військові зайняли позиції в пошкоджених будинках, які поступово руйнувалися під російськими ударами.
Майже два тижні вони жили в умовах постійної небезпеки. Виходити надвір було вкрай ризиковано: противник активно використовував розвідувальні та ударні дрони, а будь-який рух міг привернути увагу.
Навіть найпростіші побутові потреби перетворювалися на складне завдання. Військові змушені були користуватися целофановими пакетами замість туалету, щоб не залишати слідів своєї присутності та не наражатися на небезпеку під час виходу з укриття.
Зв’язок із зовнішнім світом був обмеженим. Військові економили заряд рацій та іншого обладнання, розуміючи, що від можливості передати повідомлення може залежати їхнє життя.
Поруч із Володимиром був побратим Петро, якого він називає Петрухою. У підвалі вони говорили про різні сценарії розвитку подій, зокрема про те, що робитимуть, якщо російські військові наблизяться до їхньої позиції.
У кожного було по кілька гранат. Чоловіки обговорювали можливість потрапляння в полон і те, як діяти в такій ситуації. Вони вирішили, що не хочуть здаватися противнику.
Ці розмови відображали психологічну напругу, у якій військові перебували протягом багатьох днів. Вони не знали, коли зможуть залишити позицію, чи вдасться отримати допомогу і що принесе наступна атака.
«Мене привалило плитою»: побратими витягнули Володимира з-під завалу
Під час чергової масованої атаки група Володимира була змушена переміститися до іншого напівзруйнованого будинку. Військові шукали укриття й сподівалися, що стіни споруди зможуть захистити їх від ударів. Володимир також не очікував, що невеликий FPV-дрон здатен спричинити такі масштабні руйнування.
Він був високим, міцної статури чоловіком і навіть не міг уявити, що стіна, за якою ховався, може обвалитися й затиснути його під важкими уламками. Однак російський FPV-дрон пробив стіну та влучив Володимиру у спину. Від удару частина будинку зруйнувалася, а важка плита впала на нього.
Володимир знепритомнів. Він не пам’ятає, як опинився під завалом і що відбувалося навколо. Побратими Толік, Петро та ще двоє військових кинулися йому на допомогу. Вони почали розбирати уламки, підняли важку плиту й витягнули чоловіка з-під завалу.
Отямився Володимир лише тоді, коли хлопці вже його відкопали. Тільки після цього він зрозумів, що сталося: будинок обвалився, а сам він опинився під важкою конструкцією, з якої не міг вибратися самостійно.
Володимир добре усвідомлює, що могло статися, якби побратими не встигли йому допомогти. Після втрати свідомості він не міг ані покликати на допомогу, ані самотужки звільнитися з-під плити. Якби хлопці не знайшли його та не розібрали завал, він міг би там і залишитися. Саме побратими допомогли йому вижити.
Після цього випробування не закінчилися. Військові продовжували переміщуватися між підвалами, намагаючись знайти бодай відносно безпечне укриття. Один із підвалів також завалило внаслідок ударів.
Над позиціями працювали російські розвідувальні безпілотники. Один із них вдалося збити побратиму Володимира, але загроза нових атак нікуди не зникала.
Частину обладнання було пошкоджено або знищено. Військові втрачали зарядні станції, засоби зв’язку та боєкомплект. Рації поступово розряджалися, а можливості зв’язатися з командуванням ставали дедалі обмеженішими.
Попри це, їм зрештою вдалося передати запит на евакуацію.
Ранок, коли над головою було чисте небо
Серед усіх спогадів про Басівку Володимир особливо виокремлює ранок, коли вони нарешті змогли залишити укриття.
Після майже двох тижнів постійних атак, вибухів і вимушеного перебування в підвалах навколо раптом стало тихо. Над головою було чисте небо.
«Я вірю, що це Бог дав», — говорить Володимир, згадуючи той момент.
Невдовзі до позицій дісталася броньована евакуаційна машина — військові називали її «коробочкою». Вона привезла групу, яка мала замінити Володимира та його побратимів, а їх самих вивезла з небезпечної ділянки.
Спочатку вони дісталися Юнаківки, звідки пораненого Володимира доправили до лікарні в Сумах.
Згодом він дізнався, що позиції, які вони залишили, знову зазнали атаки. За словами одного з поранених військових, із групи, яка прийшла на заміну, живим залишився лише один боєць. Володимир переказує цю інформацію зі слів іншої людини.
Усвідомлення того, наскільки тонкою була межа між порятунком і загибеллю, залишилося з ним надовго.
Побратимство, яке не закінчується після бойових завдань
Попри важкі спогади, у розповіді Володимира є й теплі моменти, пов’язані з людьми, яких він зустрічав під час служби.
На Курському напрямку чоловік несподівано побачився із сусідом, якого не зустрічав три-чотири роки. Той раніше перебував у Польщі, але після отримання повістки повернувся до України. Маючи військовий досвід артилериста, він також долучився до війська.
Чоловіки зателефонували один одному, обмінялися координатами й домовилися зустрітися. Сусід приїхав до Володимира, і вони змогли трохи посидіти разом, поговорити та поїсти картоплі.
Звичайна зустріч, яка в мирному житті навряд чи запам’яталася б надовго, на війні стала особливо цінною.
Згодом, коли Володимир приїхав додому у відпустку на Великдень, мати сусіда зібрала для військових домашні гостинці, зокрема яйця. Чоловік відвіз їх побратимам.
Такі моменти нагадували, що за межами бойових позицій існує життя, у якому на військових чекають близькі, а звичайні домашні речі можуть принести відчуття тепла навіть далеко від дому.
Особливо важливими для Володимира залишаються стосунки з Петром — побратимом, із яким вони разом пережили оборону Басівки. Після поранення та лікування Володимир був звільнений із військової служби. Петро ж продовжує воювати.
«Мене трохи совість мучить, що Петруха воює, а я вдома. Це мене трохи бентежить», — зізнається ветеран.
У цих словах відчувається складність повернення з війська, коли фізично ти вже перебуваєш удома, але думками продовжуєш бути поруч із тими, хто залишився на фронті.
«Не геройствувати. Бо всіх чекають удома — живими і здоровими»
Після поранення Володимир проходив лікування в Сумах, Києві, Дніпрі та інших медичних закладах. Зрештою через наслідки поранення він був звільнений із військової служби.
За час служби чоловік побував на різних напрямках фронту, пережив втрати, небезпечні бойові завдання та поранення, яке могло стати смертельним.
Цей досвід змінив його ставлення до багатьох речей, зокрема до ризику й відповідальності за власне життя.
Володимир переконаний: на війні важливо не втрачати сили духу, але водночас не варто ризикувати без потреби, намагаючись будь-що продемонструвати сміливість.
Він застерігає від надмірного запалу, коли людина вирушає на фронт із переконанням, що зможе самотужки впоратися з будь-якою небезпекою.
«Не треба цього дурного запалу: “Я йду, всіх порву, всіх перестріляю”».
За словами ветерана, необхідно пам’ятати, що противник небезпечний, а необдумані рішення можуть коштувати життя не лише самому військовому, а й людям поруч.
Його головна порада тим, хто сьогодні служить, — не падати духом, берегти себе та не геройствувати без потреби. Адже за кожним військовослужбовцем стоять люди, для яких найважливіше — його повернення.
«У кожного є діти, дружина, мати, батько. Хтось тебе чекає».
Колись Володимир навіть не припускав, що після сорока років опиниться в армії, пройде стільки бойових напрямків і переживе події, які назавжди залишаться в пам’яті.
Тепер, згадуючи власний шлях, він говорить, що більше ніколи не каже «ніколи».
А історія його порятунку під завалами в Басівці нагадує про те, наскільки багато на війні залежить від людей поруч. Для Володимира побратимство — це не лише спільна служба й підтримка у важкі моменти. Це також руки тих, хто під обстрілами розбирав завал, підняв важку плиту й допоміг йому залишитися живим.