Макс Девізоров: Без культури залишається лише новинна стрічка і статистика
Макс Девізоров зараз живе одразу у кількох реальностях: військовий, актор, драматург, співзасновник Театру ветеранів. І відокремити одне від іншого, каже він, уже давно не виходить. Після початку великої війни для нього змінилася вага слів, вимоги до чесності й саме розуміння того, навіщо сьогодні потрібна культура.
До повномасштабної війни Макса знали як актора театру й кіно — зокрема за ролями у серіалі «Перші ластівки» та фільмі «Мирний-21». У перші тижні вторгнення він долучився до війська, служив на Донецькому та Харківському напрямках, а згодом почав працювати у «ТРО Медіа». Саме там з’явилася ще одна важлива для нього історія — Театр ветеранів.
Після 24 лютого, говорить Макс, у житті з’явилася дуже чітка ієрархія важливого. Багато речей перестали здаватися такими, на які варто витрачати час і сили. Натомість значно більшої ваги набули люди, відповідальність і робота, в якій є відчуття сенсу.
Однією з таких речей для нього став саме Театр ветеранів — простір, який виріс із досвіду військових і ветеранів та став способом говорити про цей досвід уголос:
«Мені дуже пощастило, що завдяки службі в ТРО Медіа, окрім рутинних справ, я дотичний до створення і розбудови проєкту під назвою Театр ветеранів. Супроводжувати інших військових, ветеранів на шляху до пошуку потрібних інструментів, щоб розповісти їхню власну історію, бойовий шлях — місія, яка мене сильно надихає на щоденну роботу».
Разом із театром у його житті з’явилися й люди, яких сьогодні Макс називає однією з найважливіших змін останніх років. Люди, з якими його тепер пов’язує значно більше, ніж просто творчість чи спільне минуле:
«І завдяки театру у моє життя прийшло багато людей, з якими нас пов’язує набагато більше, ніж просто радість від співтворчості, якесь минуле чи смішні меми. Кожен з них свого часу зробив надважкий вибір, що визначив їхнє життя на довгі роки, якщо не на все життя».
Для Макса служба й армія сьогодні насамперед означають відповідальність. Причому не абстрактну чи формальну, а дуже конкретну — за людей, рішення, слова й те, як ти проживаєш власне життя:
«“Служба” та “армія” означають для мене відповідальність. Чомусь дивне почуття гумору цього світу робить людей, готових брати на себе відповідальність, відповідальними ЗА ВСЕ».
Коли він говорить про війну, однією з перших асоціацій називає вічність. Не як щось романтизоване, а як відчуття часу, який після 24 лютого почав рухатися зовсім інакше:
«Вічність тому я був безтурботним пацаном… цілу вічність триває необхідність щоденної боротьби з ворогом, з втомою, з неясністю перспектив…».
Сьогодні Макс працює у медійній сфері війська й говорить, що одним із головних викликів стає дистанція між армією та цивільними. Саме тому комунікація, на його думку, зараз важлива не менше за багато інших процесів — бо вона допомагає не втратити контакт одне з одним:
«Армія і суспільство мають говорити однією мовою і розуміти одне одного. Комунікація — це про пояснення складного, про збереження зв’язку і про чесність. Якщо цей міст зникає, виникає дистанція, а дистанція в наших умовах, під час війни — вкрай небезпечна».
Найбільше з цивільного життя Максу зараз не вистачає передбачуваності — можливості планувати хоча б кілька місяців наперед і бути впевненим, що ці плани справді відбудуться. І ще — подорожей.
Власні п’єси — «Лимони» та «І в горі, і в радості» — він називає дуже особистими текстами. Вони народилися з досвіду, спостережень і внутрішніх станів, але водночас стали способом говорити й про значно ширші речі — про втрати, зміни, близькість і те, як люди проживають усе це під час війни:
«Я ненавиджу повчати, намагатися бути якимось орієнтиром… але коли глядачам відгукується те, що вони чують від мене, і якщо воно може розповісти щось не тільки про мене самого, а про те, як ми переживаємо радість, зміни, втрати, близькість — я щиро радію».
Після початку великої війни театр, говорить Макс, більше не може дозволити собі нечесність чи дистанцію від реальності. Через це змінилася сама вага слів і відповідальність перед глядачем:
«Зросла вага слів. Вимоги до чесності. Вона має бути радикальною. В словах, в способі існування. Оскільки те, про що ми говоримо, відбувається прямо зараз».
Писати — сьогодні допомагає йому не лише зафіксувати досвід, а й структурувати внутрішній хаос та не втрачати відчуття сенсу. Макс продовжує працювати над новими текстами — п’єсами й сценаріями, хоча зізнається: зараз цей процес став значно повільнішим, ніж раніше.
Сам Театр ветеранів він називає простором, де досвід війни стає мовою діалогу — і для тих, хто говорить зі сцени, і для тих, хто приходить слухати:
«Для учасників — можливість виговоритись і бути почутими. Для глядачів — можливість почути й краще зрозуміти нас, скоротити дистанцію».
Для Макса культура під час війни — не щось другорядне чи декоративне. Навпаки — одна з речей, які буквально тримають суспільство й не дозволяють йому перетворитися лише на потік новин і цифр:
«Вона формує сенси і тримає ідентичність. Без культури залишається лише новинна стрічка і статистика».
Межу між змістовною культурою і поверхневими продуктами він бачить у мотивації та чесності. Каже: люди дуже добре відчувають, коли щось створюється лише заради швидкого ефекту чи формального «відпрацювання».
Натомість сьогодні, на його думку, людям потрібні чесні історії про актуальне, складні розмови й відчуття спільності. А театр має позбуватися страху, працювати з досвідами війни та досліджувати силу українського духу.
Макс переконаний: повернення ветеранів у цивільне життя неможливо звести до одного моменту чи простої адаптації:
«Більше розуміння, що повернення — це не подія, а процес. І більше готовності слухати без швидких оцінок і порад».
Війна, каже він, загалом дуже змінює ставлення до людей і зв’язків. Після всього пережитого дружба, побратимство й близькість починають відчуватися зовсім інакше:
«Побратимство — це безцінний досвід. Здобути в процесі проходження військової служби надійного друга — це витягти щасливий квиток».
І водночас після війни, зізнається Макс, стало значно простіше відпускати людей. Він більше цінує свій час і зовсім інакше відчуває цінність тих, кого вже неможливо повернути. Тому зв’язки, які залишаються поруч і проходять цей шлях разом із ним, сьогодні відчуваються значно глибше:
«Я знаю, в чому моя сила, я ціную свій час, і в моїй памʼяті занадто багато тих, кого вже не повернути. Тож якщо людина хоче піти — я залюбки надам таку можливість. Якщо ж ми йдемо разом, то цей звʼязок набуває великої цінності і глибини».