«Коліно не чіпати»: шлях ветерана Івана Войнова від важкого поранення до вейкборду та театру
Повномасштабна війна для Івана Войнова почалася так само, як і для тисяч українців — із внутрішнього рішення не стояти осторонь. Уже в березні 2022 року він пішов до військкомату, щоб долучитися до Сил оборони. Однак шлях до служби виявився не таким швидким, як він очікував. Комісії, перевірки, черги — і щоразу одна й та сама відповідь: зачекайте ще кілька тижнів. Попри це Іван не відмовлявся від свого рішення. Він продовжував приходити знову і знову — вже з зібраними речами. Зрештою у січні 2023 року Іван почав службу в полку зв’язку Державної прикордонної служби України. А згодом його перевели до бойового підрозділу і направили на Харківський напрям.
Там, під Вовчанськом, позиції підрозділу потрапили під масований обстріл. Сам Іван говорить про це спокійно. Каже, що для нього поранення не стало чимось несподіваним — на війні він свідомо приймав різні шляхи розвитку подій:
«Я для себе не сприймав поранення, як щось, о боже, а за що мені це? Ну, тобто, я свідомо пішов на війну захищати своїх рідних. Я для себе сприймав два варіанти: або я повернуся, або я не повернуся»
Того дня обстріл був надзвичайно потужним:
«ФАБами нас фактично вирішили закопати. Десь на квадрат кілометр на кілометр прилетіло близько 50 півтонних КАБів. Один із них майже влучив у нас. Я отримав поранення».
Поранення були важкими. Уламки пошкодили майже все тіло, череп довелося закривати пластиною, була розтрощена щелепа, переломи і важкий перелом ноги.
Надалі Івана чекала серія складних операцій. Лікарі поступово пояснювали масштаби травм і можливі рішення. Ампутація ноги була неминучою — пошкодження були занадто серйозними. Але наступне рішення стало для Івана принциповим:
«Мені сказали, що доведеться відрізати ногу. Я відповів: окей, якщо це необхідно. Але коли зайшла мова про коліно — я сказав: ні, коліно залишайте».
Для людини, яка проходить протезування, збереження коліна має вирішальне значення. Це впливає і на складність реабілітації, і на рухливість, і на те, наскільки самостійним буде життя після поранення. Втім, навіть після операції питання не було остаточно вирішене. Ризик повторної ампутації ще довгий час, до моменту протезування, залишався реальним.Лікарі озвучували різні сценарії. Одні наполягали на повторній ампутації, інші пропонували шукати способи зберегти коліно.
У цей момент поруч із Іваном була людина, яка фактично взяла на себе боротьбу за це рішення — його дівчина, яка згодом стала дружиною Івана.
Вона першою дізналася про поранення коханого. Він був начальником групи зв’язку і зазвичай завжди попереджав, якщо якийсь час не виходитиме на контакт. Але того дня перестав виходити на зв'язок довше, ніж зазвичай.
Коли Іван довго не відповідав, вона почала телефонувати його побратимам. Саме так і дізналася, що був обстріл, а Іван — поранений і перебуває у лікарні.
Поки лікарі проводили операції, вона вже намагалася з’ясувати, де саме він знаходиться і як до нього дістатися. Наступного ранку, коли Іван прокинувся після нічної серії операцій, до нього у палаті зайшов незнайомий чоловік і передав телефон. Дівчина вже знайшла його, поповнила рахунок і передала контакти, щоб він міг вийти на зв’язок. У цей час вона разом із його мамою вже їхала до Харкова. Кілька днів вони залишалися там, поки лікарі стабілізували стан Івана — спершу він був нетранспортабельним. Коли з’явилася можливість перевезти його до Києва, вони фактично супроводжували цей шлях разом із реанімобілем.
Саме з цього моменту почався період, коли значна частина рішень і відповідальності фактично лягла на плечі його коханої. Саме вона спілкувалася з лікарями, шукала консультації, координувала лікування і відстоювала рішення, які могли вплинути на його подальше життя:
«Вона сказала: коліно не чіпати, я вам забороняю будь-що з ним робити, окрім перев'язок».
Щоб зрозуміти, яке рішення буде правильним, вона зверталася до різних лікарів і збирала думки фахівців з усієї країни. Але боротьба за коліно була лише частиною того, чим їй доводилося займатися. Паралельно виникали десятки інших питань — медичних, юридичних, організаційних.
Коли Іван ще перебував у госпіталі після операцій, саме вона займалася документами, комунікацією з військовою частиною і лікарями, юристами, контролювала, які медичні папери видають і що ще потрібно отримати.
Вона також організовувала підтримку від друзів і знайомих. Люди допомагали, збирали кошти, приїжджали до госпіталю. Координувала та вела графік відвідування у лікарні, бо після важких операцій Іван не міг довго спілкуватися з великою кількістю людей.
Навіть побутові речі у цей період ставали викликом. Через травму щелепи Іван довгий час не міг нормально їсти, тому майбутня дружина разом із його мамою щодня привозили йому їжу, яку можна було споживати після операцій.
Іван говорить, що у цей період підтримка близьких була вирішальною. Коли людина переживає важке поранення, поруч обов’язково має бути хтось, хто допоможе пройти цей шлях.
Поступово стан Івана стабілізувався, і після перших місяців лікування почався новий етап — реабілітація. Попереду було протезування, відновлення руху і довгий процес повернення до активного життя. Перший період цього шляху Іван проходив за кордоном — у Сполучених Штатах — три місяці у Нью-Йорку. Там його вразило не лише саме лікування, а й ставлення людей до військових і ветеранів. Каже, що відчуття підтримки супроводжувало буквально всюди — від випадкових перехожих до людей, які просто зустрічали його на вулиці:
«Коли ти йдеш по вулиці, тобі кажуть “Thank you for your service”, і це абсолютно різного віку люди. Тобто ти відчуваєш там підтримку як ветеран».
Особливо запам’яталася одна випадкова історія. Одного вечора він повертався з заходу і зупинився біля невеликого нічного магазину. Поруч стояв мотоцикл, а біля нього — чоловік, схожий на типового байкера. За зовнішнім виглядом Івана одразу було зрозуміло, що він не цивільна людина: мілітарна панама, патчі, сумка. Побачивши його, чоловік мовчки підвівся, підійшов до дверей і відкрив їх. Допомоги ніхто не просив — але він просто стояв і чекав. Коли ветеран виходив із магазину, байкер знову притримав двері, допоміг дістатися до машини, відкрив дверцята і лише після цього коротко сказав: «Thank you for your service». Після цього спокійно повернувся до свого мотоцикла і продовжив займатися своїми справами.
Ця ситуація дуже врізалася в пам’ять. Каже, що це була абсолютно випадкова людина — але така повага до військових там є природною частиною суспільної культури. І така культура поваги до військових, вважає чоловік, формується роками — через медіа, освіту і суспільне ставлення.
Водночас, каже він, в Україні часто хвилюються, як правильно подякувати ветерану, щоб не сказати щось недоречне. Насправді відповідь дуже проста:
«Люди часто питають, як правильно подякувати ветерану, щоб не образити. Я завжди відповідаю — просто подякуйте. Якщо це щиро, це буде зрозуміло в будь-якій формі».
Після реабілітації у США почався наступний етап — повернення до України і поступове відновлення. Перші місяці після поранення були непростими. Доводилося проходити тривалий процес реабілітації і заново звикати до багатьох речей — від щоденних фізичних вправ до поступового відновлення руху. Втім, з часом до медичної реабілітації почало додаватися і щось інше — повернення до активного життя. Важливою частиною цього процесу став спорт.
Каже, що спочатку почав пробувати різні речі — від вейкборду до сноуборду. Вейкборд став одним із тих видів спорту, які буквально захопили.
«Я спочатку спробував стояти на протезі — і це прям кайф. Потім сказали: приходь ще на адаптивний, на кріслі. Я спробував — і вже на трьох змаганнях брав участь, на двох із них взяв перше місце».
Згодом повернувся і до сноуборду — спорту, яким займався ще до поранення. Каже, що це було для нього принципово важливо. Разом із тренерами він їздив на збори до Буковеля у межах ветеранських спортивних програм, а згодом продовжив тренування вже у Києві. Каже, що тепер сноуборд знову став важливою частиною життя — і навіть планує більше кататися разом із дружиною. Ще один сильний досвід був пов’язаний із бігом. Коли у центрі протезування йому зробили спортивний протез — спеціальний «блейд» для бігу — він уперше після поранення знову зміг побігти.
«Це відчуття невагомості тіла, повітря, яке ти розсікаєш… Це те, за чим я найбільше сумував. І в мене реально були перші сльози, коли я пробігся».
Спорт поступово став постійною частиною життя. Окрім тренувань в Україні, він також брав участь у програмі адаптивного спорту у США, де ветерани займаються різними активностями. Там програма включала скелелазіння, маунтінбайкінг, хайкінг у горах, водні види спорту — сапи і байдарки на високогірному озері. Каже, що цей досвід був неймовірно насиченим і дав змогу знову відчути власні можливості.
Несподіваним для нього досвідом, на який він погодився майже випадково, став театр. Спочатку це було просто запрошення на реабілітаційний проєкт для ветеранів. Каже, що великих очікувань не мав — погодився, радше, з цікавості:
«Якби це було до поранення, я б, мабуть, відмовився. Якби мене записали в театр, я б сказав: нащо воно мені треба».
Але це виявилося значно цікавішим, ніж він очікував. Згодом ветерани почали працювати над власною виставою, і тепер з “Енеїдою” їздять на гастролі. Каже, що театр став ще одним способом проживати досвід війни і водночас будувати нові зв’язки:
«Ти потрапляєш у коло ветеранів і побратимів. Знову будуєш ці зв’язки, знаходиш одне одного. Все будується на чорному гуморі — і це прекрасно».
Саме ці нові зв’язки, зустрічі і постійний «двіж» стали важливою частиною життя після поранення. Каже, що ветеранське середовище працює дуже просто: якщо людина відкривається до нових речей, можливостей стає дуже багато. Спорт, івенти, спільні проєкти, тренування, нові знайомства — усе це поступово формує новий ритм життя.
Тож, каже Іван, після поранення життя не зупиняється — воно просто змінюється. І багато в чому те, яким буде цей новий етап, залежить від самої людини. Згадує, що колись його переконували піти на службу, жартуючи, що тоді можна буде вийти на пенсію у 45, тепер він сам іронізує з цього приводу: мовляв, шах і мат — я вже на пенсії в 34:
«Але насправді все залежить від людини. Тим, хто сидить вдома, нічого не прийде. Пенсія прийде в якийсь момент. А так — ми творці свого майбутнього».