«Головне зрозуміти, що життя продовжується»: історія Івана Мусієнка
На початку вересня 2023 року Іван Мусієнко купив автомобіль. Разом із товаришем жартував: сьогодні купує машину, а завтра піде в армію. За кілька тижнів цей жарт майже буквально став реальністю.
18 вересня вранці Іван пройшов військово-лікарську комісію, а вже ввечері опинився в навчальному центрі. Напередодні він приїхав із Києва до Чернівців у відрядження. Вранці разом із напарником вони вирішили пройти від вокзалу до роботи пішки. Десь посеред дороги їх зупинила група оповіщення.
«Не можу сказати, що це була бусифікація, адже хлопці були на Duster», — згадує він.
Їх попросили проїхати для уточнення даних. Чоловіки погодилися без суперечок і конфліктів. У напарника була бронь, тому за кілька годин він уже повернувся на роботу. Іван же вирушив до навчального центру. На той момент йому було 25 років, а відповідні зміни до мобілізаційного законодавства ще не були ухвалені. Водночас він не шкодує про те, що сталося. Каже, що й сам планував мобілізуватися, просто довго відкладав це рішення і не міг наважитися.
До війни його життя було звичайним, але насиченим. Працював меблярем, іноді їздив у відрядження, а останній рік перед мобілізацією більше займався меблевим освітленням: встановлював приховані датчики й перемикачі, працював із LED-стрічками, блоками живлення та іншою електронікою.
У вільний час їздив на мотоциклі, читав українську літературу, ходив на стендапи та концерти. Після 25-го дня народження вирішив спробувати ще одну справу — пішов до музичної школи й почав займатися барабанами. У жовтні 2023 року мав бути концерт, але замість сцени й музики на нього чекала армія.
Після БЗВП Іван потрапив до 77 ОАЕБр, де служив старшим сапером. Спочатку бригада перебувала на відновленні, тож багато часу займали документи, паперова робота та армійська бюрократія. На фронт він потрапив лише в березні 2024 року.
Там до всього, що вже було знайоме зі служби, додалося значно більше фізичної роботи: облаштування тилу, бліндажі, капоніри, транспортування озброєння. А ще — безпосередньо саперна робота.
Через нестачу людей доводилося поєднувати різні завдання. Після виходу з позиції — кілька годин сну, а потім знову документи, обладнання, 3D-принтери чи паяльник.
«Іноді бувало, що виходиш зранку з позиції, кілька годин поспав, далі сідаєш за документи або за обладнання, чи 3D-принтери, чи паяльник, чи ще якась біда. Людей дуже не вистачало, тому доводилося робити роботу за трьох».
Серед епізодів служби, які залишилися в пам’яті, — один із виходів на мінування. Тоді Іван був старшим групи. Працювали в сірій зоні за українськими позиціями, коли їх помітив ворожий дрон. Після цього почав працювати міномет. Довелося швидко залишати район, але всі вийшли живими.
Пізніше покійний командир жартував, що Іван «уграв розвідників»: після того виходу вони більше не вирушали ані на позиції, ані тим більше на мінування, залишаючись виконувати тилову роботу.
Про власне поранення він говорить небагато. Не тому, що не хоче розповідати подробиці, — просто майже нічого не пам’ятає. Після поранення одразу втратив свідомість. Знає лише, що побратими витягли його та врятували.
Далі почався зовсім інший етап — лікарні, операції, реабілітація і поступове повернення до життя, яке тепер мало вибудуватися заново. Поруч у цей час була Софія. Вони знали одне одного давно, але серйозні стосунки почалися вже під час його служби. Сьогодні Софія — його наречена.
Після поранення вона була поруч разом із мамою та сестрою Дашею. Саме Даша взяла на себе перші найскладніші розмови з рідними та друзями й повідомляла їм про стан Івана.
Найважче після повернення до цивільного життя виявилося те, що зазвичай залишається непомітним, — побут. Гігієна, харчування, одягання, прибирання та інші найпростіші речі раптом стали залежати від допомоги інших людей. Втрата звичної самостійності сильно пригнічувала.
«Мені потрібна була допомога в усьому. Я зовсім не був самостійним, і це дуже пригнічувало».
Реабілітацію проходив у Нідерландах. Тричі на тиждень відвідував реабілітаційний центр, а між заняттями були операції та відновлення після них. Загалом за кордоном прожив близько півтора року. Поруч по черзі були мама, сестра та Софія.
Поступово фізичний стан покращувався. Він почав займатися фітнесом, повернув вагу, втрачену під час перебування в реанімації, і дедалі краще адаптувався до нового побуту. Але приблизно через пів року разом із покращенням самопочуття з’явилося інше відчуття — нудьга.
На його думку, реабілітаційним центрам за кордоном не завжди вистачає матеріальної бази та досвіду роботи саме з молодими військовослужбовцями, яким потрібне серйозне фізичне навантаження. Коли процедури закінчувалися, залишалося багато вільного часу.
«В якийсь момент тобі просто стає скучно. Ти просто сидиш днями в готелі й дивишся аніме».
Попри це, досвід життя в Нідерландах він вважає позитивним. За цей час познайомився з чудовими людьми, покращив англійську, побував у містах і селах, які навряд чи побачив би за інших обставин. Єдине, що сьогодні змінив би, — тривалість перебування. На його думку, замість півтора року було б достатньо шести-восьми місяців.
Після повернення в Україну на нього чекали ще лікарня та армійська бюрократія. Близько місяця провів у госпіталі, оскільки додому його не могли відпустити. Потім ще приблизно місяць тривало звільнення з військової служби, хоча цей час уже проводив удома.
Наступним етапом стало протезування. Протез, який надали в Нідерландах, не підійшов, тому довелося шукати інший варіант. Зрештою Іван звернувся до українського виробника Esper Bionics і нині користується їхнім протезом, яким дуже задоволений.
Паралельно продовжує відновлювати зір у клініці «Новий зір» за благодійною програмою. Завершити цей процес у Нідерландах він не встиг, тому тепер лікування триває в Україні.
Ще в Нідерландах Іван почав займатися озвучкою комерційних відео: пройшов курси, придбав обладнання, знайшов замовника. Поки ця робота майже не приносить грошей, але дає можливість розвивати навички й мати справу, якою можна займатися самостійно.
Окремо він працює з озвучкою музичних туторіалів для Victory Beats — проєкту музичної терапії для пацієнтів Superhumans.
Ще одне заняття, до якого повернувся після реабілітації, — кулінарія. Готувати Іван любив усе життя: для себе, родини та друзів. Має професійно-технічну освіту кухаря, хоча свого часу пробував працювати на кухні й зрозумів, що професія кухаря йому не приносить задоволення.
Після повернення додому він почав готувати для себе та Софії. Згодом вони вирішили знімати цей процес для Instagram. Софія допомагає зі зйомкою та монтажем, а Іван додає озвучку й музику. Так поступово з’явився кулінарний блог.
Для нього це значно більше, ніж просто сторінка з рецептами. Блог став способом підтримувати власне психологічне здоров’я, залишатися активним і показувати іншим життя після травми таким, яким воно є насправді.
На початку власної реабілітації Іванові дуже бракувало подібного контенту. Він не знав, що чекає попереду, і не був упевнений, що зможе знову працювати, займатися звичайними справами чи бути самостійним.
«Я взагалі не вірив, що я зможу щось робити і якось жити далі».
Тепер він намагається стати частиною українського інформаційного простору, де люди після травм можуть знаходити не лише медичну інформацію, а й практичні поради про щоденне життя. Сам шукає багато матеріалів англійською мовою, а те, що може бути корисним українській аудиторії, поступово перекладає у власний досвід і контент.
Щодо протезування та реабілітації радить не погоджуватися на перший варіант, який пропонують, а шукати інформацію, порівнювати можливості й уважно ставитися до власних потреб. Водночас наголошує: протез не є панацеєю і не може повністю замінити втрачену кінцівку.
Адаптуватися до нового життя допомогли не лише медичні процедури. Великою опорою стали Софія, родина та друзі. Важливими були також ерготерапія, фітнес, заняття англійською, озвучка та музична терапія.
Говорячи про суспільство, Іван окремо звертає увагу на адаптивний спорт. За його спостереженнями, значна частина доступних можливостей орієнтована передусім на людей із травмами нижніх кінцівок і хребта, зокрема тих, хто користується кріслами колісними. Для людей з іншими типами травм можливостей значно менше.
«Я розумію, що нас таких менше, але все ж».
Сьогодні він не намагається повернутися до життя, яке мав до війни. Будує нове — зі своїм ритмом, новими навичками, роботою, кулінарним блогом, спортом і планами.
Іван хоче, щоб люди, які тільки починають цей шлях, побачили те, чого свого часу не вистачало йому самому, — можливість жити далі, навіть якщо життя вже не буде таким, як раніше.
«Головне зрозуміти, що життя продовжується і не можна опускати руки, навіть якщо їх нема».