#рекомендації від Павла Горба. Українське кіно

Найпотужнішим рушієм сучасної масової культури є кіно. Більшість наших стереотипів та цінностей народжених химерною «масовою думкою», насправді, є ніщо іншим як впливом кіно і телебачення.

Українське кіно завжди перебувало в тіні радянського, а точніше, російського кінопродукту. Однак, останнім часом ця креативна індустрія добре показала свою кінонезалежність. Українське кіно зросло на плечах митців та ентузіастів, воно значно складніше і більш філософське, ніж популярні зарубіжні картини. Україна змінюється, українці дорослішають, вилізають із пісочниці зарубіжних фільмів і нарешті починають звертати увагу на вітчизняне кіномистецтво.

Я пропоную Вам невелику добірку українських фільмів, які варті Ваших часу та уваги.

«Гамер» ( 2012), реж. Олег Сєнцов.

Мабуть, усі українці знають про тяжку боротьбу політичних в’язнів кремля та про режисера Олега Сенцова. Свій творчий дебют Олег розпочав із фільму під назвою «Гамер».

Фільм розповідає про підлітка гемера, чи то пак кібер-спортсмена, на прізвисько Льоша Косс, що живе у Сімферополі разом із матір’ю. Його не цікавить нічого, крім кількості набитих фрагів[1] та рівня його APM[2]. Як справжній «спортсмен» він дуже серйозний, весь час витрачає на гру, кидає навчання і максимально «інвестує» у свою кібер-спортивну кар’єру. Льоша ніколи не посміхається. Мета підлітка - стати кращим, кращим серед усіх на планеті. І такий шанс йому випадає. Льоша їде на міжнародний геймерський турнір у Лос-Анджелес, але посідає 2 місце. Не зважаючи на високий результат, він залишається розчарований, але не у собі, а у віртуальних сенсах, на які витрачав своє дитинство. Приїхавши додому, головний герой позбувається всього свого «геймерського заліза» і нарешті вперше посміхається за весь фільм.

Фільм було високо оцінено міжнародною кінокритикою. Іронічним є те, що саме в Росії фільм отримав свою кінонагороду на фестивалі «Дух Вогню» у м. Ханти-Мансійськ.

«Хліб» (1929), реж. Микола Шпиковський.

Цей фільм став справжнім відкриттям історії українського кіно. Він був заборонений і не вийшов на екрани в 20-х роках. Вперше його показали для вузького кола кінознавців тільки в 70-х рр. Після реставрації картини, 2013 року відбулась прем’єра фільму в Україні, Росії, Італії. Фільм простою мовою розповідає історію часткової колективізації в Україні доби «воєнного комунізму» початку 20-х років. Прості і зрозумілі образи та характерні для доби портрети героїв, конструктивістські пейзажі, нестримний ритм фільму та авангардний, для свого часу, монтаж, ставлять цей фільм поруч із картинами «Арсенал» та «Земля» Довженка.

«Довгі проводи» (1972), реж. Кіра Муратова.

Одна з перших самостійних режисерських робіт Кіри Муратової. Історія любові матері та сина, який невблаганно дорослішає і готовий вже покинути дім. За інфантильністю та екзальтованістю мати пробує приховати страх залишитись самій. Це один із перших фільмів авторського кіно, заборонений за «буржуазное разложенчество», у якому вперше в українському кіно були поставлені екзистенційні проблеми через хворобливе відчування невблаганності часу. Людина ж показана з усіма слабкостями та ваганнями, яким не було місця доти в українському кінематографі, у якому, через глорифікацію труда, все індивідуальне було поглинуто машиною та тоталітарним держапаратом.

«Моя бабуся Фанні Каплан» (2016), реж. Олена Дем’яненко.

Це картина про закохану жінку Фанні Каплан, яку в 1918 році звинуватили у замаху на життя Леніна. Каплан це, мабуть, один з найвідоміших міфів радянської пропаганди. Але фільм звісно трошки про інше, тут історія має зовсім інше забарвлення. Коли у 1993 році зі справи Каплан нарешті зняли гриф «Цілком таємно», виявилось, що у документах вирвані десятки сторінок. Чи була Каплан винна у злочині, що приніс їй таку знаменитість? Фільм не дає прямих відповідей. Він є лише списком запитань та припущень, де образи з життя Каплан стають не лише центром фільму, але й метафоричним втіленням трагічних, абсурдних та потворних реалій жовтневого перевороту.

Фільм Олени Дем’яненко було включено у шортліст картин Європейської кіноакадемії.

[2] APM – actionsperminute, середньостатистична кылькысть команд що гравець робить в гры на хвилину, вперше з’явилося в грі StarCraft